Читать онлайн книгу "Галицька сага. Велика війна"

Галицька сага. Велика вiйна
Петро Михайлович Лущик


Галицька сага #1
«Велика вiйна» – перша книга «Галицькоi саги», подii якоi розпочинаються у 1914 роцi.

У галицькому селi Перетинi життя протiкае неквапно й навiть нецiкаво. Можливо, единим винятком посеред сiроi буденщини е протистояння мiж прихильниками украiнськоi «Просвiти» та москвофiлами, яке iнодi переростае у бiйку. Однак спокiйне буття раптово закiнчуеться погожого липневого дня 1914 року, коли мешканцi Перетина дiзнаються про початок вiйни. У кожного з них вiдтепер свiй шлях i своя доля. На москвофiлiв чекае перший в Європi концентрацiйний табiр Талергоф; дорослих чоловiкiв призивають до австрiйськоi армii; патрiотично налаштована молодь вступае до лав Украiнських сiчових стрiльцiв. Селяни, що залишилися вдома, уповнi насолодилися «принадами» росiйськоi окупацii та свавiллям «своiх», австрiйських, жандармiв. Коли ж тi, кому належало загинути, загинули, а щасливцi повернулися додому, стало зрозумiло, що все тiльки починаеться…





Петро Лущик

Галицька сага

Велика вiйна



Серiя «Сага» заснована у 2019 роцi

Художник-оформлювач М. С. Мендор



© П. М. Лущик, 2020

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019


* * *


Жителi села Перетин у липнi 1914 року












1914 рiк











Пролог


Гаврило бачив, як кортеж повiльно (а швидко вiн iхати просто не мiг – люди, що стояли обабiч дороги, бажали якнайдовше бути поруч зi спадкоемцем) порiвнявся з тим мiсцем, де стояв увесь напружений вiд чекання Неделько Чабринович. Той повернув голову туди, де серед натовпу, що радiсно вiтав ерцгерцога Франца Фердинанда i його дружину Софiю, стояв Данило Ілiч. Вiн ледь помiтно кивнув головою.

Несподiвано для жандармiв, що не давали людям вийти на проiжджу частину дороги, Чабринович протиснувся мiж ними, тримаючи в руках букет квiтiв, у якому була захована граната, й одразу кинув його у третiй автомобiль. Букет описав невелику дугу i впав на брезентовий вiдкидний верх машини позаду ерцгерцога. Замiсть того щоб вибухнути i тим самим поставити на цьому крапку, граната вiдбилася вiд брезенту i впала на брукiвку позаду. Лише тодi пролунав вибух.

Почулися крики тих, кого зачепили осколки. Скiлькох людей поранило, Гаврило Принцип не знав. Його (i не лише його одного!) хвилювало тiльки те, що Франц Фердинанд залишився живий. Гаврило намацав у кишенi браунiнг, бажаючи завершити те, чого не вдалося Чабриновичу.

А виконавець невдалого замаху, усвiдомивши свiй провал, дiяв за iнструкцiею. Вiн миттю дiстав iз кишенi ампулу з цiанiдом, але замiсть того, щоб померти одразу, Неделька просто вирвало. Зрозумiвши, що так вiн може потрапити до рук жандармiв (а це просто не входило нi у його плани, нi, тим бiльше, у плани керiвництва), Чабринович побачив просвiт у натовпi й кинувся у рiчку Миляцку. На його бiду, спека, що не покидала Сараево упродовж усього червня, висушила досить-таки повноводну рiчку. Двое полiцейських, що стрибнули за ним майже одночасно, виловили Неделька i витягнули на набережну. Тут нещасливий самогубець потрапив до рук натовпу. Що було потiм, Гаврило не бачив. Кортеж швидко промчав повз нього, тому нi вiн, нi Тифко Грабеж, нi Цветко Попович не змогли довершити справу.

Замах провалився. Поки полiцейськi виривали з рук осатанiлого натовпу вже скривавлене тiло Чабриновича, що ледь-ледь подавав ознаки життя, Гаврило Принцип скористався цiею метушнею i швидкими кроками попрямував набережною Аппель. Вiн звернув на бiчну вулицю, де на розi стояв магазин «Делiкатеси Шiллера». У Гаврила було трохи часу, щоб обдумати ситуацiю i навiть перекусити.

Як на такий час у магазинi було порожньо. Це й не дивно: не щодня до провiнцii приiжджае спадкоемець австрiйського престолу!

Тому, побачивши вiдвiдувача, господар – досить-таки огрядний чолов’яга – поцiкавився, що клiент бажае. Гаврилу, звичайно, хотiлося б чогось випити, але вiн доконечно знав, що йому нiхто не продасть навiть пива: дев’ятнадцять рокiв!

– Дайте чогось перекусити! – похмуро пробурмотiв Гаврило.

Зрозумiвши, що вiдвiдувач не належить до категорii людей, iз ким можна просто поговорити, господар мовчки поставив перед ним стандартний у його магазинi снiданок i знову зайшов за прилавок, залишивши Гаврила самого зi своiми думками.

А вони були невеселi!

Замах, так ретельно пiдготовлений i розписаний буквально до хвилин, на який покладали сподiвання не лише простi серби у Боснii, але й такi високi чини, про яких боявся говорити навiть Данило Ілiч, що займав в органiзацii «Чорна рука» не останню посаду, провалився через непередбачений збiг обставин. Спочатку цей незграба Мухамед Мехмедбашич не змiг вирвати шнур гранати, захованоi у квiтах, потiм Чабринович не влучив iз трьох метрiв у салон автомобiля, в якому iхав Франц Фердинанд.

Їжа не лiзла до рота вiд усвiдомлення того, який вони матимуть вигляд в очах нащадкiв, вiд того, що пiсля невдалоi спроби замаху ерцгерцог побоiться далi залишатися в Сараевi й вiдбуде до себе у Вiдень, щоб бiльше нiколи сюди не повертатись. І хто знае, скiльки мине часу, поки керiвництво «Млади Босни» чи «Чорноi руки» обере нову жертву i розробить детальний план ii вбивства!

Гаврило Принцип пригадав iнструкцiю, отриману ним сьогоднi вночi. Данило Ілiч наголошував, що пiсля роботи – за будь-якого результату! – усiм належить зiбратися на мiському вокзалi: якщо все вдасться, то просто вiдразу виiхати з мiста, якщо ж нi, то чекати на прибуття туди ерцгерцога, щоб довершити розпочате, адже у тому, що спадкоемець захоче негайно залишити мiсто, не сумнiвався нiхто.

Гаврило Принцип покiнчив зi снiданком, залишив на столику недрiбну купюру (меншоi просто не мав, адже вночi iм видали великi грошi) i вийшов на вулицю.

І застиг вiд несподiванки. Повз нього повiльно проiжджав вiдкритий автомобiль, у якому сидiли Франц Фердинанд iз дружиною i губернатор Боснii i Герцеговини Оскар Потiорек. Людей на вулицi було не так багато, а полiцейських i поготiв. Рiшення визрiло миттево. Гаврило вийняв iз кишенi браунiнг, швидкими кроками пiдiйшов до автомобiля i майже не цiлячись натиснув на курок. Пролунав пострiл. Франц Фердинанд схопився рукою за шию, звiдки бризкала кров. Гаврило вистрiлив iще раз, цiлячись у губернатора, але пiсля першого пострiлу водiй устиг натиснути на газ i куля потрапила в живiт герцогинi Софii Гогенберг. Усвiдомивши, що вiн накоiв, Гаврило Принцип спробував повторити дii Неделька Чабриновича, але нiчого, крiм блювоти, цiан не викликав, а приставити до скронi пiстолет йому вже не дали. Полiцейськi i просто перехожi скрутили йому руки, повалили на землю i почали копати куди попало.

Останне, що почув Гаврило Принцип перед тим, як знепритомнiти, були розпачливi слова ерцгерцога:

«Соферль, не помирай, лишися заради наших дiтей!»




1


Королiвський уряд Сербii незадовiльно вiдповiв на ноту, вручену австро-угорським посланцем у Белградi 23 липня 1914 року, що змушуе iмператорський i королiвський уряд вдатися до сили зброi, щоб захистити своi права та iнтереси. Тому вiдтепер Австро-Угорщина вважае себе у станi вiйни з Сербiею.

    Мiнiстр закордонних справ Австро-Угорщини граф Берхтольд, 28 липня 1914 року. (Із телеграми австро-угорського уряду про оголошення вiйни Сербii)

Якщо рухатися гостинцем вiд Львова на пiвнiч i, вiддалившись вiд нього на добрих сорок кiлометрiв, звернути праворуч на звичайну сiльську дорогу, то мандрiвник iз подивом вiдзначить, що великi села, через якi вiн досi проiжджав, зникли, а натомiсть то тут, то там серед буйства зеленi острiвцями виникли невеликi хутори, присiлки, а то й поодинокi садиби. У давнину, про яку майже нiчого невiдомо, лише старожили, якi розповiдали iсторiю свого села, обмежувались унiверсальним i невизначеним «це було давно!», маючи на увазi й часи Червленоi Русi, i короля Станiслава Понятовського, i цiсаря Йосифа, люди прийшли на цi терени та обирали мiсця для своеi осiлостi з розрахунку, щоб мати бiльше землi та близький контакт iз сусiдом. З часом садиби розросталися, поруч з’являлися новi, здебiльшого з домочадцiв, якi виросли, але хутiрна система так i лишилася. Хутори отримували свою назву за прiзвищем чи прiзвиськом першого власника. А мiсцевiсть вабила до себе родючою землею, великою кiлькiстю камiння для будiвництва; колись тут водилися в незлiченнiй кiлькостi бобри, яких жителi використовували для приготування iжi, хутро йшло на обмiн. Лiс, який прямовисною стiною темнiв за десяток кiлометрiв на пiвнiчному сходi, давав будiвельний матерiал, дрова для опалення, iжу влiтку. У скрутнi часи, коли зi сходу через село прокочувалася татарська орда, вiн рятував людей вiд ясиру.

Лiсу, що вiдiграватиме у нашiй розповiдi не останню роль, можна дiстатися лише однiею дорогою. Минаючи цiлу вервечку неначе натиканих на польову дорогу хуторiв, подорожнiй проiжджав три кiлометри на схiд до побудованого на мiсцi бобрового болота трохи бiльшого села, що утворилося злиттям декiлькох хуторiв, поблизу нещодавно побудованоi великоi мурованоi церкви повертав на пiвнiч i прямою дорогою рухався п’ять кiлометрiв до омрiяноi мети. Майже на половинi цього шляху дорога перетинае iнше велике село i прямуе далi. Лiс, який увесь час наближаеться, змiнюеться, розпадаеться iз суцiльноi одноманiтноi синьоi маси, у ньому вгадуються окремi дерева. Вiн тягнеться майже прямою стiною ген аж на схiд, вiддiлений вiд лугiв пiщаною дорогою, неначе вiдрiзаний гiгантським ножем велетня окраець. І лише там, куди прямуе дорога, лiс у певному мiсцi вiдступае, утворюе велике пiвколо, неначе спецiально для того, щоб у ньому селилися люди.

І люди дiйсно поселилися. Ще за п’ятсот рокiв вiд описуваних у цiй розповiдi подiй на ньому перетнулися двi лiсовi дороги, i на iхньому перетинi поселилися першi люди. Працьовитi господарi викорчовували пеньки, розчищали для посiву землю. Ця мiсцевiсть незабаром дiстала назву – не оригiнальну, але точну: Перетин. Оскiльки це було едине село, що безпосередньо розташувалося бiля лiсу, воно було приречене розростатись. І воно розросталося, благо, дерев поруч було багато. Не один раз селянин дивився на згарище своеi господарки, залишене черговими зайдами, засував за пояс сокиру, брав пилку i йшов до рятiвника-лiсу.

Неподалiк села протiкала невелика мiлка рiчка, яка розливалася лише ранньою весною пiсля танення снiгiв i пiсля дощiв. Сiльськi хлопчаки цiлiсiнькими днями пропадали на ii пiщаних берегах, ловлячи чи то щупакiв, чи ракiв, а тодi, коли рiчка пересихала, виколупували з вогкого болота в’юнiв.

Хоч лiс i годував селян, не вiн був головною турботою. Лише декiлька чоловiкiв могли сказати, що живуть у лiсi й живуть iз лiсу. Решта селян перетворилися на рiльникiв. Лiто того року виявилося спекотним, зате з рясними дощами. Кiнець липня, звiдки починаються подii, був тiею благословенною порою, коли селянин мiг хоч трiшки перепочити, якщо це взагалi можливо у селi. Усю роботу в полi для того, щоб пiдготувати урожай, виконано ще на початку лiта, а збiр його ще не настав. Тому селяни – нi, не вiдпочивали, – лише переводили дух, готувалися до майбутньоi роботи, милуючись своею пшеницею, що доспiвала за обiйстям.

Тугi важкi колоски, здавалося, заледве трималися на довгих сухих стеблах, чекаючи початку жнив. Селянин не мав пiдстав нарiкати на погоже лiто чотирнадцятого року. Подii, якi потрясали свiт i несли незчисленнi жертви й руйнацiю, неначе якоюсь доброю волею оминали цi терени. Розташоване осторонь основних шляхiв, село жило своiм, здавалося б, наперед визначеним життям.

Село Перетин було типовим для цiеi мiсцевостi, хоч i рiзнилося вiд iнших тим, що дiстало свою назву не вiд якогось поселенця. Воно утворилося з десятка схожих одне на одне господарств, якi майже неможливо було з першого разу визначити, багатий господар мешкае за штахетним парканом чи там ледве зводять кiнцi з кiнцями. Така зовнiшня однаковiсть обiйсть якось навiть урiвнювала мiж собою iхнiх власникiв, ставила на один рiвень, дозволяла усiм однаково брати участь у розмовах, розв’язувати сусiдськi суперечки без остраху бути несправедливо ображеними.

Обiйстя Перетина зазвичай мали три-чотири споруди. Власне житловий будинок мав вигляд довгоi збудованоi з дощок i вкритоi почорнiлими снопами соломи, рiдше гонтою, хати, що низькими вiкнами дивилася на пiвдень. Будiвля лiворуч здебiльшого була стайнею; праворуч була стодола. У декого навпроти хати траплялася дровiтня, але у бiльшостi людей дрова на зиму i просто для щоденного приготування iжi зберiгались у самiй хатi.

У цю майже iдилiчну картину лiтнього полудня двадцять дев’ятого липня увiрвався – спочатку тихо, неначе соромлячись самого себе, а потiм голоснiше – чужорiдний звук. У ньому вгадувалося щось незвичайне, не чуте ранiше. Це було настiльки незвично, що замовкли навiть коники-стрибунцi, якi на лугах виводили безкiнечне цвiркотiння. Нечисленнi жителi, яких полудень застав на подвiр’ях, iз тривогою вдивлялися на пiвдень, звiдки линув незнайомий звук. Спочатку нiчого не помiтили, чи вiд того, що в очi слiпило гостре липневе сонце, чи джерело звуку було надто далеко. Тим часом незвичний звук наближався, ставав вищим, лякав своею невизначенiстю.

Майже на кожнiй господарцi люди покидали свою роботу i хто з цiкавiстю, хто з тривогою дивилися на пiвденне небо.

Почувши незвичний звук, iз другоi вiд лiсу хати вийшов господар. Це був уже лiтнiй чоловiк iз пишними вусами, в яких угадувалися сивi волосинки. Одягнутий вiн був звично для мiсцевих жителiв: на довгу, нижче колiн, сiру грубоi роботи сорочку надiтий полотняний сiрак iз бiлим вузьким комiром, пiдперезаний вузьким паском. Якщо мiсцевi зазвичай ходили босi, то чоловiк мiг похвалитися, правда, аж нiяк не новими чоботами, у м’якi халяви яких були заправленi темно-сiрi полотнянi штани. Голову прикривав солом’яний бриль iз великими крисами, пiдiгнутими з бокiв догори.

У пошуках джерела незвичного звуку чоловiк пiднiс до очей долоню, намагаючись вiдсторонитися вiд полуденного сонця. Спочатку вiн нiчого не побачив, аж ось над сусiднiми хатами на небi з’явилася маленька темна цятка. Чоловiк навiть засумнiвався, що саме це може бути тим, що зацiкавило його, але бiльше нiчого на чистому вицвiлому небi не було – лише сонце i незвична цятка.

Невдовзi вона наблизилася настiльки, що можна було розгледiти певнi деталi. Невiдомий механiзм виявився напрочуд схожий на чорного крука, котрi, бувало, завдавали шкоди людським полям.

– Марто! Хведьку! – голосно покликав чоловiк. – Ану хутко до мене!

Із хати одночасно вибiгли юнак i дiвчина, настiльки схожi мiж собою, що вiдпадали будь-якi сумнiви, що це брат i сестра. Юнаковi було дев’ятнадцять рокiв, вiн був таким же високим, як i батько. Молодша на три роки сестра, що заледве сягала йому до плеча, мала приемне, майже дитяче обличчя.

– Гляньте на це диво! – знову озвався батько. – Скiльки живу – такого не видiв!

Дiти як за командою пiдвели голови догори. Об’ект iхньоi цiкавостi саме пролiтав над iхнiм обiйстям. Зiрке око Федора встигло розгледiти двох людей, що сидiли у чудернацькiй кабiнi, на крилах якоi чiтко впадав у вiчi малюнок австрiйського прапора.

Звук досяг найвищого рiвня, вiд чого навiть заклало вуха, i почав вiддалятися. Провiвши поглядом незнайомця, батько лише тепер, здавалося, опам’ятався.

– А де Василь? Куди це шило сьи подiло? – запитав вiн.

– Не сердьтеся, тату! Василь iз хлопцями пiшли на рiчку. Казав, що принесе в’юнiв, – заспокоiла його дочка.

Тим часом за брамою з’явився сусiд Лука Солтис.

– Грицю! Там, за селом, ероплян скинув якiсь папери, – мовив вiн. – Хлопи послали малих, аби позбирали.

Гриць Мороз хвильку подумав, затим рiшуче попрямував до брами.

– Хведьку, ходiмо зi мною! Може, щось важливе, – сказав вiн. – А ти, Марто, постав на стiл обiд. Ми довго не будемо.

Так утрьох – обидва Морози i Солтис – рушили вулицею на пiвдень, куди вже стiкалися нечисленнi жителi села. Ще здалеку Гриць помiтив, що здебiльшого зiбралися лише чоловiки, серед них була одна жiнка, у якiй вiн упiзнав бездiтну вдову Орину. Зрештою, у цьому нiчого дивного не було. Рано поховавши чоловiка, Орина управлялася з господарством сама, нарiвнi з чоловiками, тому не дивно, що тi приймали ii як рiвну.

У декого в руках бiлiли якiсь аркушики. Чоловiки iх розглядали, про щось перемовляючись. Побачивши батька, пiдбiг, тримаючи в однiй руцi аркушик, а у другiй мокру наповнену торбу, наймолодший одинадцятирiчний син Василько. Напевне, вiн усе ж наловив обiцяних в’юнiв, про що свiдчили заляпанi багнюкою голi по колiна ноги.

– Ви бачили? – захоплено вигукнув вiн. – Єроплан пролетiв просто надi мною!

Напевне, саме такi слова говорили своiм рiдним усi хлопчаки, що спостерiгали за «еропланом» iз рiзних кiнцiв села.

Батько лише кивнув головою.

– Що це у тебе? – поцiкавився вiн.

Замiсть вiдповiдi Василь простягнув батьковi аркушик. Перше, що кинулося в очi, був портрет цiсаря, який молився. Здивований Гриць Мороз передав аркушик Федору.

– Ану почитай!

– Правильно! Хведьку, читай голосно, щоб усi чули! – озвалися з натовпу.

Федiр подивився на батька.

– Читай! – мовив той. – Зобачимо, що нам хоче сказати цiсар.

Син пiднiс аркушик до обличчя.

– «До любих народiв!» – почав вiн.

– О-о-о! – протягнув Тома Бiлецький. – Ми вже стали любими. Значить, справи цiсаря геть кепськi.

Але на нього зацитькали, мовляв, висловишся пiзнiше.

– Читай, Хведьку!

Той iще раз подивився на «пiдбурювача спокою» i вiв далi:

– «Моiм гарячим бажанням було присвятити роки, якi менi можуть iще бути дарованi з ласки Божоi, змiцненню миру та вберегти моi народи вiд жертв i тяжкого тягаря вiйни. Провидiння судило iнакше. Інтриги переповненого ненавистi ворога примушують мене в iм’я захисту моеi монархii пiсля довгих рокiв миру знову взятися за меч. Усе сильнiше роздмухуеться вогонь ненавистi до мене i мого дому, все бiльш вiдкритими стають спроби насильством вiдторгнути невiд’емнi територii Австро-Угорщини. Сербськi злочиннi дiяння пiдривають основи державного ладу на пiвденному сходi монархii, щоб похитнути народ, про який я дбаю з батькiвською любов’ю, в його вiрностi правлячiй династii i батькiвщинi, щоб пiдбурювати молодь до злочинних i зрадницьких дiй. Із безперестанною зухвалiстю Сербii мае бути покiнчено, щоб не було порушено честь i престиж моеi монархii, а ii полiтичний, економiчний i вiйськовий розвиток не зазнавав постiйних потрясiнь. У цю хвилину я повнiстю усвiдомлюю масштаби свого рiшення й особисту вiдповiдальнiсть перед Всевишнiм. Я все вивчив i зважив. Зi спокiйною совiстю стаю на шлях, накреслений менi обов’язком. Сподiваюся на своi народи, якi завжди, в усiх бурях об’еднувалися в незмiннiй вiрностi трону та виявляли готовнiсть до найбiльших жертв в iм’я честi, величi й сили батькiвщини. Сподiваюся на хоробрi, сповненi самовiдданоi наснаги збройнi сили Австро-Угорщини. І вiрю, що Всевишнiй пошле перемогу моiй зброi».

Вiддихавшись, Федiр закiнчив:

– «Франц Йосиф власноруч».

Увесь час, поки Федiр читав манiфест, нiхто i словом не прохопився, навiть вiчно говiркi хлопчаки, здаеться, усвiдомили важливiсть того, що вiдбуваеться. Певний час усi мовчали, аж той-таки Бiлецький зронив:

– То що, вiйна?

– Ти, Томо, або дурний, або нерозумний! – озвався сусiд Мороза Гнат Валько. – Ти гадаеш, що цiсар просто так прислав до тебе ероплан? Цiсарська величнiсть вирiшила покарати сербiв за те, що вбили престолонаступника. Що тут не ясно?

Григорiй Мороз стояв похмурий i не вникав у розмову односельцiв. Федiр, побачивши стан батька, обережно запитав:

– Тату, що з вами?

Батько перестав дивитися кудись в одну точку, перевiв погляд на сина i сказав лише одне слово:

– Олекса!

Найстаршого сина Мороза Олексу лише минулоi осенi було призвано до вiйська, i вiн зараз проходив службу за Львовом, у Золочевi. Григорiй единий раз вiдвiдав сина весною, i той постав перед батьком у парадному вiйськовому одностроi, гордий за себе i за iмперiю, яку готовий був захищати. А буквально мiсяць тому Олекса написав, що його похвалили командири i натякнули, що скоро вiн навiть може отримати перше звання гефрайтера, а для наочностi вислав знiмку, де вiн у повнiй вiйськовiй амунiцii, навiть для переконливостi начепив на гвинтiвку багнет.

Сказане Морозом змусило спохмурнiти ще двох чоловiкiв, сини яких також служили у цiсарському вiйську, а Михайло Валько до того ж восени навiть мав повернутися додому. Тепер це навряд чи станеться так скоро.

Тут спробував розрядити обстановку Якiв Смоляр, единий тесля у селi.

– Та н?чого нам переживати! – сказав вiн. – Де та Сербiя, а де ми! Та й скiльки тоi Сербii?

Але Григорiй Мороз не подiляв цього оптимiзму. Де б не була «та Сербiя», якщо доведеться воювати, то невiдомо, чи вiдсидиться у себе в полку його син Олекса. Напевне, такi думки роiлись у головах Гната Валька i Микити Нагiрного, чиi сини теж зараз були далеко. Єдине, що могло хоч трохи розрадити стривожених батькiв, було те, що всi трое служили в одному полку i завжди трималися разом.

– Нема чого переживати! – озвався Тома Бiлецький, единий у селi москвофiл, котрий намагався при будь-якiй нагодi – а то й без неi – донести темним односельцям свiтло майбутнього руського свiту. – Тому кажу прямо: вiйни не буде!

– Ага, ероплан просто так летiв над тобою! – мовив Василь Вовк.

Вiн був ковалем, свою справу знав дуже добре, тому мав заслужену повагу серед сусiдiв. Траплялося, його кузня ставала мiсцем, де обговорювалися найважливiшi подii, причому вона користувалася бiльшою популярнiстю, анiж вечiрки молодi, що iх вряди-годи влаштовував Тома.

– Тобi доступно пояснили, що цiсар не пробачить сербам смертi престолонаступника, – вiв далi коваль. – Це тобi не нашi суперечки!

Але Бiлецький не вгавав.

– Та кажу вам: нiчого не буде! Пам’ятаете, позаминулого року болгари також почали з кимось воювати? Навiть резерв зiбрали. А Семко Кандиба аж у Кам’янку iздив до своiх уланiв. І що? Поплакали баби, сльози ще не висохли, як хлопи вернули домiв, – говорив Тома. – І тепер так само буде!

– А це, вуйку, як ваша баба Явдоха надвое казала! – почулося позаду.

Це до спiльного гурту пiдоспiв Семен Кандиба. Його хутiр стояв вiддалiк од села, до нього вела дорога завдовжки майже кiлометр, але Кандиба завжди вважав себе жителем села Перетин. Йому заледве виповнилося тридцять рокiв, але з-помiж односельцiв у нього було найбiльше поля, i дехто з присутнiх навiть наймався до нього на роботу. Коли минулоi зими вiн поховав батька – справжнього газду, до думки якого прислухався навiть Тома Бiлецький, що, окрiм очiльникiв товариства Качковського, не слухав нiкого, – у селi думали, чи впораеться молодий Кандиба з такою роботою.

Але на здивування сусiдiв у Семена виявився такий же твердий характер, як i в покiйного батька Ілька, вiн одразу взявся за роботу, днями пропадав на полi, але господарку не запустив. Григорiй Мороз, бувало, у мiру своiх сил i коли не було нагальноi роботи вдома, допомагав Кандибам, адже у Семена була молодша сестра Ганна, на котру кинув оком його Олекса. Та й дiвчина також не залишалася байдужою до гарного юнака. Про щось бiльше нiчого поки що не говорили, але з мовчазноi згоди Ганни мiж батьком i братом було вирiшено одружити iх пiсля того, як Олекса вiдслужить у вiйську.

– Семку, ти, може, i бiльше начитаний вiд нас, але читаеш ти не те, що треба, – говорив Тома Бiлецький. – Якби ти читав правильнi книжки…

– Наприклад, видання Михайла Качковського, – вставив Семен.

– А хоча б його! – спокiйно парирував Тома. – То знав би, що дочка сербського короля Петра вийшла замiж за родича росiйського iмператора.

– Ну то й що? І яким тут боком наш цiсар? – не зрозумiв Семен.

Як виявилося, не тiльки вiн.

– І цей шлюб змусить цiсаря позбирати назад цi аркушики! – Кандиба показав папiр, який, видно, пiдiбрав дорогою сюди. – І до чого тут Росiя?

– От зразу видно, що ви сьи не розбираете, що сьи роби у свiтi, – переможно сказав Бiлецький. – Наш цiсар мае найголовнiший орден Росii, що його ним нагородив дiд теперiшнього царя. А росiйський цар просто так налiво i направо своiх нагород не роздае! Побачите, що Росiя не допустить вiйни.

– Ти, Томо, забув про нiмцiв, – подав голос Лука Солтис.

– А що нiмцi? Їхнiй кайзер i росiйський цар – братаничi. Хто пiде вiйною на брата? – виголосив убивчий аргумент Бiлецький.

Не вiдомо, чи переконали такi аргументи односельчан, а може, люди почули те, що хотiли почути, але вже зникла важка невизначенiсть, i вони поволi почали розходитися. Тома Бiлецький переможно подивився чомусь не на молодого Кандибу, а на Григорiя Мороза, i гордо попрямував вулицею до свого обiйстя.

А Семен пiдiйшов до Морозiв, привiтався з усiма за руку.

– Ти у це вiриш? – поцiкавився Григорiй.

– Вуйку Грицю, ви ж мене добре знаете! Звичайно, не вiрю! – майже з докором вiдповiв Семен. – Тим бiльше що Сербiя дiйсно далеко, а Росiя близько, за лiсом. Але я не за тим прийшов. Треба поговорити.

– То, може, зайдемо до нас. Марта вже зачекалася з обiдом. Там i поговоримо.

– Ну, якщо запрошуете, то грiх сьи вiдмовляти!

Вiдправивши малого Василя вперед, аби попередив сестру про гостя, Григорiй iз сином i Семеном неспiшно рушили дорогою додому. Попереду Василь обiгнав Микиту Нагiрного, який спiшив повiдомити жiнцi звiстку, що, можливо, iхнiй син Тимофiй повернеться з армii не скоро. Григорiй зiтхнув. Напевне, так само сприйняла б його Настуня, дiзнавшись, що ii Олексi доведеться воювати, але Настуня померла ще вiсiм рокiв тому i вже не здатна переживати.

Дорогою здебiльшого мовчали, лише Федiр час вiд часу кидав погляд на портрет цiсаря, неначе хотiв iще раз переконатися, що все написане у манiфестi правда i нiяких iнших тлумачень немае. Побачивши такий стан хлопця, досвiдченiший Семен заспокоiв його.

– Не переживай, Хведьку! Тобi ще немае двадцяти одного року. Тебе в армiю точно не заберуть, – сказав вiн. – Та й, можливо, вiйна i не добереться сюди.

Для бiльшостi селян вiйна була чимось далеким i чужим. Лише двое односельцiв – Микита Вовк та Іван Валько – знали, що це таке. Свого часу iм пощастило воювати, коли пруссаки разом iз iталiйцями напали на Австрiю. Правда, з ними також був дiд Луки Солтиса, але вiн так i залишився лежати в Чехii. Протягом майже п’ятдесяти рокiв виросли два поколiння, що не знали вiйни. Дивно, але мало в кого вона асоцiювалася з бiдами, смертю та злигоднями. Можливо, тiльки двое живих учасникiв знали iй цiну, та й це було так давно, що деталi зовсiм стерлися з пам’ятi, лишивши тiльки неяснi спогади.

Із сiней Семен у супроводi Гриця Мороза зайшов до покоiв.

Праворуч вiд вхiдних дверей мiстилася кам’яна пiч, бiля якоi поралася Марта. Перед челюстями печi був припiчок з глини, а над ним чотиригранна пака, комин, через який дим iшов вiд печi до димаря.

Лiворуч вiд дверей стояв мисник-шафка, де знаходилося кухонне начиння. Уздовж стiн – досить широкi лави, якi слугували для сидiння, а вночi для спання.

Над двома низькими вiкнами було ще по однiй полицi, на якiй клали омасту i хлiб. Навпроти вхiдних дверей на стiнi висiли образи Спасителя та Дiви Марii. Пiд ними стояв стiл з ослоном.

На вiдмiну вiд комори, стiни були мазанi глиною та побiленi.

Марта iх вже чекала. Посерединi стола стояв чавунний баняк iз бараболею, заправленою сметаною та прикришеною зеленою цибулею. Розумiючи, що гiсть прийшов не просто так, дiвчина поставила на стiл розпочату пляшку горiлки та два горнятка. Сама сiла на лавi бiля протилежноi стiни.

– Я не голодна, – пояснила вона. – Попоiла, поки вас чекала.

– Ну, тодi прошу до столу! – мовив Григорiй i сiв перший.

Вiн розлив горiлку, й вони i удвох з Семеном залпом випили.

Невдовзi дерев’янi ложки зашкребли по баняку, причому найбiльше старався малий Василь. Іншим разом батько зазвичай трiснув би його ложкою по лобi, але зараз його як пiдмiнили. Сьогоднiшня звiстка зовсiм вибила з рiвноваги. Мовчала i Марта. Видно, наймолодший брат устиг повiдомити iй новину, i вона скромно сидiла в кутку, чекаючи, що скаже батько.

Коли з обiдом було покiнчено, Григорiй запитав:

– Що у тебе, Семку?

– Коли я йшов до вас i дорогою пiдiбрав аркушик, якого вiтром занесло аж до середини мiж нашими хатами, то мав час обдумати, – мовив Кандиба. – Вуйку Грицю, що б там не казав Тома, але вiйна буде i, гадаю, самими лише сербами тут не сьи обiйде. А те, що наш цiсар мае орден Росii, ще нiчого не значить. Позавчора я iздив до гмiни, то там висить його великий портрет, де вiн повнiстю обвiшаний усiма орденами. Пiдозрюю, серед них був i сербський також[1 - Насправдi цiсар Франц Йосиф І не мав сербських нагород (тут i далi прим. автора).]. Тобто це нiчого не значить.

– То вiйна буде? – запитав старший Мороз.

– Буде, щоправда, не ясно, коли саме поступить указ мельдуватися резерву. Тому ми можемо не встигнути скосити пшеницю.

Почувши таке, Григорiй подивився у низьке вiкно, де за тином колосилася iхня пшениця.

– Та iй би ще тиждень постояти! – обережно сказав Мороз. – Червневi дощi не дали iй достигнути.

– Можемо не встигнути, – почув вiн очiкувану вiдповiдь. – Тому, вуйку Грицю, чи не приступити нам разом уже завтра до косовицi? Мiй реманент, вас трое, нас трое; один день у мене, другий у вас. До недiлi маемо встигнути.

Григорiй Мороз вiдзначив слушнiсть слiв молодого газди. Той фактично наймав iх до себе на роботу, але тут не було нiякого пiдступу. Кандиба мав найкращий у селi реманент, iще покiйний нинi Ілько встиг придбати механiчну нiмецьку косарку – гордiсть Кандиб i заздрiсть сусiдiв.

– Можливо, твоя правда, Семку! – озвався Григорiй. – Не варто ризикувати. Завтра й почнемо!

На тому i порiшили. Домовилися з самого ранку, як зiйде роса, розпочати косовицю на полi, що приступало до самого лiсу.

Коли Семен залишив iхне обiйстя, Григорiй витягнув iз загати коси i зiбрався iх клепати. Хоч як намагався Федiр повторювати за батьком, вiн так i не навчився як слiд клепати косу.

Тому, щоб не заважати батьковi, вiн витягнув на середину подвiр’я воза. Взагалi-то i вiн, i батько завжди тримали воза у належному станi, але найближчими днями буде не до його можливого ремонту.

А Мартi дiсталася робота, яку вона найбiльше не любила: чистити принесений наймолодшим братом улов. Нелюбов до в’юнiв автоматично поширилась на Василя, тому вiн завчасно сховався вiд сестри, i Федiр отримав помiчника…

Назавтра з самого ранку батько розбудив старших дiтей.

– А роса? – спробував опиратися Федiр.

– Нема роси. Боюся, вдень буде дощ. Потрiбно встигнути зробити якнайбiльше.

Нашвидкуруч поснiдавши, але не дуже, щоб це не заважало у роботi, Морози розмiстилися на возi з високими драбинами, спецiально пристосованими для снопiв i сiна, й залишили обiйстя.

Село ще спало, як, зрештою, спав i наймолодший член сiм’i. Батько слушно вирiшив сьогоднi не залучати малого Василя до роботи, але завтра тому не вiдвертiтися.

Виiхавши за село, Григорiй нагнав коней, i вони швидко подолали вiдстань до поля, де Семен Кандиба вже прилаштовував косарку до коней. Жiнка Єва i сестра Ганна робили останнi приготування до майбутньоi роботи.

– Дай Боже щастя! – привiтався старший Мороз.

– Дякуемо! Вам також! – вiдповiв, одiрвавшись вiд роботи, Семен. – А я гадаю, приiдуть Морози швидше чи доведеться починати роботу самим!

– А чого чекати? Треба до дощу встигнути, – вiдповiв Григорiй.

– Та, може, i не буде його!

– Дай-то Бог!

Тим часом Семен прилаштував косарку, пустив коней уперед, перевiривши, чи справно працюють механiзми, зняв кашкета, перехрестився, сiв на залiзне крiсло i пустив коней по краю поля. Скошена пшениця акуратно лягала на стерню, де ii вiдразу пiдхоплювали жiнки та зав’язували у снопи. Зазвичай iх складали у копи, але непевнiсть найближчого часу змусила змiнити наперед визначений порядок. Федiр пiдхоплював снопи за жiнками i подавав на вiз батьковi, а вже той складав iх таким чином, щоб умiстилося якнайбiльше.

Робота кипiла. Григорiй одразу вiдзначив перевагу нiмецькоi молотарки, адже досi йому доводилося косити пшеницю косами, щоправда, стерня пiсля такоi косовицi виходила низька, не те що пiсля косарки, але таке «задоволення» могло затягнутися на тиждень. Мороз навiть подумував, що пiдготовленi звечора коси сьогоднi навряд чи знадобляться.

За якихось двi години, у час, коли iншi тiльки виходили на поля, вiз скидався на снiп’яну гору, i Григорiй вирiшив, що досить. Семен якраз зробив чергове коло i зупинив коней.

– Єво! – покликав вiн. – Поiдь iз вуйком Грицем. Покажеш, куди скидати.

Жiнка з острахом подивилася на воза.

– Нi, я вже краще пiду пiшки, – сказала вона. – Щоб Хведьковi не було нудно. Заодно подивлюся, чи не встали дiти.

Семен не наполягав на своему, лише побачивши, як небезпечно погойдуеться старший Мороз на вершечку «гори», з тривогою уявив весь шлях до господарки. Але Григорiй Мороз недаремно зажив слави саме своiм умiнням складати на воза снопи, тому тут нiяких несподiванок бути не могло.

Побачивши, що Ганна з Мартою ледве тримаються на ногах, вiн вирiшив дати iм, та й собi також, перепочинок, поки не повернуться iншi.

Його сестрi Ганнi скоро виповниться дев’ятнадцять рокiв, i за iнших обставин вiн як старший брат i глава сiмейства вже шукав би для неi якусь пару. Дiйсно, засидiлася вона у дiвках, але вираз обличчя сестри того дня, коли вона прощалася з Олексою Морозом, переконав Семена утриматися вiд такого кроку. Три роки – не такий вже i великий строк! Повернеться Олекса – подумаемо про весiлля.

Семен подумки всмiхнувся. От тiльки чи вiдомо про це все самому жениху?

А дiвчата, не пiдозрюючи про думки Семена, присiли на незабранi снопи, щоб вiдпочити.

– Чула, цiсар оголосив вiйну? – поцiкавилася на три роки молодша Марта.

– Чула, – вiдповiла Ганна i, зиркнувши на брата, тихо запитала: – То що, тепер Олекса вже сьи нескоро верне?

Але Марта, пiдкована частими домашнiми розмовами, заспокоiла подругу.

– Олексi й так iще два роки служити, – казала вона. – А вiйна сьи кiнчи швидше. Вернеться твiй Олекса вчасно, не переживай!

– А я i не переживаю. Просто вже давно у нас не було вiйни, а Семко каже, що i його можуть забрати. Що ми з Євою зробимо самi?

– Не бiйся, подруго! Є мiй тато, та й Хведько ще замолодий для вiйська. Протримаемось!

Того дня поле попiд лiсом було скошено i снопи перевезено на тiк до Кандиб. Роботi не зашкодив навiть легенький дощик. Просто довелося зачекати якусь годинку, щоб пшениця висохла вiд несподiваноi вологи.

Завтра домовилися почати косити поле Морозiв.




2


Телеграма № 1785

Повiдомляеться для ознайомлення: 17/30 липня буде оголошено першим днем нашоi загальноi мобiлiзацii.

    Генерал Янушкевич

У Томи Бiлецького вiднедавна були натягнутi стосунки з власним батьком. Старий Андрiй не подiляв поглядiв сина, а коли той оголосив себе переконливим прихильником товариства Качковського, i без того не iдеальнi стосунки батька з сином розладналися остаточно. Практично щоранку батько допитувався вiд Томи, що той сьогоднi робитиме: пiде на поле, до лiсу чи готуватиме черговий вечiр для молодих таких же ледарiв, як i вiн сам.

Зрештою, Тома терпляче слухав батька, на котрого вже давно махнув рукою. Старий Андрiй, який вже розмiняв сьомий десяток, був непробивним для iдей спiльного руського народу, тому всю свою невитрачену енергiю вiн направив на молодь. Час вiд часу Тома збирав у себе вдома вечiрки, куди залюбки йшла молодь, адже там можна було весело провести час, потанцювати, а принагiдно послухати кориснi, з точки зору Томи, iсторii та поради. Катерина, його жiнка, спочатку насторожено дивилася на дивацтво чоловiка, але коли той почав звiдкись приносити грошi, до того ж немалi, остаточно змирилася з цим i навiть з деякого часу почала допомагати Томi, адже отриманi грошi дозволяли iм… просто не працювати.

Щоправда, батько навiдрiз вiдмовлявся брати iх до рук, називаючи не iнакше як юдиними срiбняками, одначе вони були великою допомогою iхньому до недавнього часу небагатому скарбу.

Але сьогоднi Томi було не до суперечок iз батьком. Саме найближчоi суботи вiн запланував чергову вечiрку i з розмов молодi знав, що цього разу мають намiр прийти навiть iз близьких сiл. Тома Бiлецький вирiшив утiлити давню мрiю: офiцiйно залучити до товариства Качковського нових людей, тим бiльше що про це йому вже неодноразово нагадували тi, з ким вiн час вiд часу зустрiчався. Ось i сьогоднi з самого ранку в той час, коли сусiди порозходилися по роботах, вiн запрiг у бричку коней i, отримавши останнi настанови вiд жiнки щодо покупок, поiхав до повiтового мiста. Там вiн мав зустрiтися з адвокатом Миколою Шараневичем, що в управлiннi товариства iменi Михайла Качковського обiймав не останню посаду. Саме з ним зазвичай контактував Тома Бiлецький. Сам адвокат був жителем Кам’янки – центру повiту, але був особистим товаришем голови товариства. Для Томи Бiлецького останнiй був на такiй недосяжнiй висотi, що вiн навiть боявся уявити себе пiд час малоймовiрноi зустрiчi з ним.

До Кам’янки було добрих тридцять кiлометрiв, через те, враховуючи якiсть дороги, Тома сподiвався доiхати до часу, коли сонце ще не сильно пектиме, тим бiльше що iхати доведеться не тiнистою лiсовою дорогою, а мiж полями стиглоi пшеницi. Тут лише бриль i може врятувати вiд сонця.

Виiхавши з Перетина, Тома нагнав коней. Вгодованi тварини вiдразу перейшли на бiг. Бiлецький знав, що його конi – не залученi до поля чи лiсу – були предметом заздростi декого з односельцiв, але жодноi причини соромитися цього за собою вiн не вiдчував. Тих грошей, котрi регулярно передавали йому за роботу в товариствi, з лишком вистачало i на подiбнi до суботньоi вечiрки, i ще залишалося на господарку. Тому Тома мiг не переживати за слова батька про срiбняки. Його грошi були чеснi, i вiн зробить усе, аби й iншi у селi зрозумiли, що руський цар – це не погано.

На дорозi перед собою Тома запримiтив жiночу постать. Вiн одразу впiзнав Орину Ребрик. Йому завжди було шкода молоду вдову, як, зрештою, всiм односельцям. Сiм рокiв тому пiд час заготiвлi лiсу на чоловiка Орини Павла впало дерево. Додому нещасного привезли вже мертвого. Побачивши таке, жiнка, що вже була при надii, того ж дня втратила дитину. Вiдтодi вона живе самотою, але на здивування сусiдiв з роботою вправляеться. В ii вмiлих, аж нiяк не жiночих руках робота горить.

Почувши у себе за спиною коней, Орина вiдсахнулась i зiйшла на узбiччя. Упiзнавши Тому, вона полегшено зiтхнула.

– Ху, налякав, навiжений! – з докором сказала вона.

– Куди прямуеш, сусiдко? – замiсть вiдповiдi запитав Бiлецький.

– Та ось, вирiшила вибратися до Камiнки, може, хтось пiдбере дорогою.

– Вважай, що дочекалася. Сiдай на бричку – нам по дорозi!

– Ой, дякую, Томо! Тепер не буду пiшедралити до гостинця! – зрадiла жiнка i сiла поруч iз фiрманом.

– Та якби я знав, що ти також збираешсьи до мiста, то пiдiбрав би ще у селi, – щиро мовив Тома.

– А звiдки менi було знати, що ти мав нинi робити? Ти у нас людина поважна!

У словах жiнки Бiлецький не почув жодноi нотки лукавства, чого не скажеш про того-таки Вовка. Орина Ребрик говорила щиро i без задньоi думки.

– А що ти забула в Камiнцi? – знову пустивши коней бiгом, запитав Тома.

– Та ось, вирiшила дещо обкупитися, – вiдповiла жiнка. – Сам розумiеш – час непевний, дивись, щось змiниться, а мило чи сiль завжди пригодяться.

Тома з докором повернувся до жiнки.

– То ти повiрила Семку? – невдоволено запитав вiн.

– Ти, Томо, начитаний i мудрiший за мене. А я проста сiльська баба, до того ж без хлопа. Все мушу робити сама, бо бiльше нiкому. І якщо я чую, що десь почалася вiйна, то мушу про себе подбати. А мило i сiль нiколи не зiпсуються.

Тома Бiлецький слухав сусiдку, i чи не вперше у нього закрався сумнiв. А якщо Орина мае рацiю?

І Тома вирiшив при нагодi запитати про це адвоката Шараневича. Кому-кому, а йому бiльше вiдомо, що вiдбуваеться у свiтi, нiж тому-таки Кандибi чи Вовку.

А Орина тим часом вела далi:

– А ти, я чула, в суботу вечiрку знову збираеш?

– Так, молодь зараз зовсiм не така, як ми були.

Тома зрадiв, що жiнка зачепила потрiбну тему.

– Або зовсiм байдужа до всього, що вiдбуваеться, або засмiчена «Просвiтою». А там навiть нiчого порiвнювати з нашим товариством! Що вони дають молодi? Торочать при кожнiй нагодi про якийсь украiнський народ i навiть слухати не хочуть правду, що ми лише зiпсований рiзними завойовниками – татарами, литвинами, поляками i нiмцями – руський народ зi своiм царем. А руський цар – то тобi не наш цiсар! Молодий, розумний, вiн нiколи не дасть себе втягнути у вiйну, як зробив Франц Йосиф. А прийдеться – то й захистить наш, свiй народ!

Орина завжди була далекою вiд будь-якоi полiтики, та й Тома, чесно признатися, оповiдач був такий собi, але долати мовчки таку дорогу було ще гiрше, тому щирi з боку Бiлецького просторiкування про основи москвофiльського товариства хоч не впали у благодатний грунт сусiдки, все ж принесли свою користь: час минув непомiтно. Домовившись мiж собою про дорогу назад, Орина подалася повз синагогу на базар, а Тома повернув коней до нiчим непримiтного двоповерхового будинку, який ось уже сьомий рiк був центром москвофiльського товариства повiту.

Прив’язавши коней у затiнку пiд розлогими липами, що росли неподалiк, Тома Бiлецький востанне поправив на собi маринарку, стряхнув iз чобiт пилюку i увiйшов усередину будинку. Потрiбна йому кiмната була на першому поверсi, й Тома, лише хвильку повагавшись, обережно постукав. З-за дверей почувся голос, але Тома не розiбрав, чи можна входити, чи треба почекати, тому для певностi постукав iще раз.

– Та входiть уже! – почув вiн нетерплячий голос.

У знайомiй кiмнатi, де вiн бував не раз, Тома побачив адвоката. Той сидiв за заваленим паперами столом, а весь вiльний простiр займали перев’язанi стоси якихось книг, вiд яких iще пахло свiжою типографською фарбою.

Побачивши прибулого, Микола Шараневич пiдвiвся з-за столу. Тома привiтався.

– Здрастуйте, Томо Андрiйовичу! – радiсно сказав адвокат. – Радий вас бачити!

Цi слова були сказанi щиро, i в Томи вiдлягло вiд серця.

– Ви повiрите, але я про вас думав!

– Прошу? – не зрозумiв Тома.

– Якраз сьогоднi я подумав, що було б добре зустрiтися з усiма активними учасниками товариства, щоб окреслити нашi дii у такий непевний час. Зараз роботи як нiколи багато. Прошу сiдати!

Тома сiв на едине вiльне крiсло у кiмнатi – iншi також були заставленi книжками.

– Так от, роботи багато, – вiв далi адвокат. – Восьмого серпня якраз минае сорок рокiв нашого товариства, так би мовити, ювiлей. Потрiбно належним чином пiдготуватись. Я чув, що ви знову збираете молодь у себе в читальнi?! – чи то запитав, чи ствердив адвокат.

– Так, у суботу, першого серпня, – сказав Тома.

– На яку кiлькiсть людей ви розраховуете?

– Буде десять, – мовив Бiлецький i опустив очi.

– Мало! – безапеляцiйно вiдказав Шараневич. – Надто мало, враховуючи такi неймовiрнi потуги, що здiйснюе наше товариство.

– Але, прошу пана, треба врахувати, що наше село маленьке, – спробував виправдатися Тома.

– Є сусiднi села, де також е молодь, якiй нiчим зайнятися! Зрозумiйте, Томо Андрiйовичу, що природа не терпить пустоти, – повчально говорив адвокат. – Якщо ми не заповнимо пустi голови молодi нашими справжнiми iдеями, вони заповняться фальшивими iдеями цiеi «Просвiти». Ми не можемо цього допустити!

– Та я стараюся, – пробурмотiв Тома, почуваючись, як учень, який не пiдготувався до уроку.

– Бачу, що стараетесь, i у цьому вам хвала! Знаю, що у вашому селi…

– Перетин! – нагадав Бiлецький.

– Саме так, Перетин, лише у вас е читальня, котру охоче вiдвiдують молодi люди. На щастя, «Просвiта» не спромоглася на це. Але цього мало! Молодь, Томо Андрiйовичу, як губка, вбирае у себе все нове. Нам залишаеться тiльки пiдвести до неi це нове, але це нове мае бути саме наше. До того ж ми маемо переходити на так би мовити тематичнi вечiрки.

– Що ви маете на увазi? – запитав Тома.

Вiн нiколи не любив чогось нового, був за своею природою консерватором, хоча сам i не знав такого слова.

– Охоче поясню! – з готовнiстю мовив адвокат. – От ви в суботу влаштовуете вечiрку…

– Так, по роботi!

– Звичайно! Лiтня робота завжди важлива. Про що ви говоритимете?

– Ну, в мене завжди е теми для розмов, – знайшов що вiдповiсти Бiлецький. – Я хочу прочитати розказ про вдову Мотрю i ii двох невдячних синiв.

– Я знаю цю оповiдь i згоден, що почути молодi, а особливо потiм обговорити ii дуже важливо. Але зараз настали iншi часи, i нам треба направляти людей не просто на те, щоб поважати своiх батькiв, але й не забувати про свое майбутне. З ким воно – ось про що ми маемо говорити!

Адвокат Микола Шараневич пiдiйшов до одного зi стосiв книжок i взяв одну з них.

– Оцi книги, Томо Андрiйовичу, вам, – сказав вiн. – Розповсюдьте серед селян. Гадаю, iм буде цiкаво прочитати. Там iдеться про iхне минуле, але з явним натяком на майбутне.

– Що ви маете на увазi? – запитав Тома, подумки пiдрахувавши переданi йому книжки.

Їх було зо два десятки, значно бiльше, анiж вiн мiг розповсюдити.

Замiсть вiдповiдi адвокат узяв зi столу одну з книг, безпомилково розгорнув ii на потрiбнiй сторiнцi.

– Тут описано про наших перших галицьких послiв до австрiйського сейму. На цiлу Галичину i Буковину припадало 109 послiв, а мiж ними було аж 39 селян. Серед них був i наш земляк, господар Панько Козак. Коли вони вперше прибули до Вiдня, то нiмцi дивилися на них як на чудо i питали: «Що то за люди?» А один жартун пустив про них такий дотеп, що то новий вiдкритий народ. Це, Томо Андрiйовичу, було у рiк, коли Франц Йосиф став цiсарем. Вiдтодi багато рокiв минуло, i про русинiв уже не кажуть, що то за народ. І у цьому велика заслуга нашого товариства. Але i якихось великих здвигiв також не видно. Чехи мають свого управителя, поляки також, а ми, русини… Часи, Томо Андрiйовичу, зараз непевнi, люди наляканi, особливо останнiми новинами, i вам треба заспокоiти iх, що б там не сталося, з ким би цiсар не почав воювати, великий руський цар не залишить у бiдi нi сербiв, нi нас, русинiв. А кому вiн першим подасть руку помочi?

– Нам? – обережно мовив Тома.

– Власне! Нам, тим хто увесь свiй час жертвуе на вiвтар найблагороднiшоi справи: возз’еднання в единий руський народ. Цього нашi брати з-за кордону не забудуть i належне поцiнують. Тому смiливо повертайтеся до себе додому i робiть те, що я вам говорив. До речi…

Микола Шараневич висунув шухляду i простягнув Томi двi банкноти.

– Це вам на розтрати, – сказав вiн. – Прошу розписатися.

Задоволений таким завершенням розмови, Тома Бiлецький написав свое прiзвище у вiдведенiй клiтинцi товстоi книги. Вiн навiть не поглянув на суму, яку затвердив своiм пiдписом.

Тома заховав отриманi грошi у кишеню пiджака, пiдхопив iз пiдлоги стос книг i застиг у нерiшучостi. Це помiтив Шараневич.

– Щось хочете запитати? – прийшов вiн на допомогу.

– Так, пане адвокате!

– Прошу, питайте! Можливо, деякий час ми не зможемо зустрiчатися, пiслязавтра iду до нашоi справжньоi столицi Киева. То що вас хвилюе?

– Та лише одне, пане адвокате: вiйна! Що менi говорити людям, котрi будуть мене питати? Чи боятись iм?

– Вiйни боятися треба завжди! – сказав адвокат. – Але тiльки тим, кого призовуть до вiйська, i iхнiм сiм’ям. А iншим чого боятися? З мирними селянами не воюють! До того ж вiзьмiть до уваги моi слова про нашого покровителя. Тому я смiливо повторюю: спокiйно повертайтеся додому i виконуйте свою святу мiсiю. А восьмого числа я вас чекаю тут. Зберуться активнi члени нашого товариства. Якось вiдзначимо ювiлей. Гарантую: ви не пошкодуете!

Попрощавшись, Тома Бiлецький покинув кiмнату, притиснувши пакунок iз книжками пiд пахву. Не виходячи з будинку, вiн вийняв отриманi грошi й задоволено всмiхнувся. Сто корон! Тому-таки Семковi Кандибi, щоб мати такi грошi, треба цiле лiто гарувати на полi, а вiн отримав iх просто так. Щоправда, iх iще треба вiдробити, але це не молотом гупати, як Василь Вовк.

Але хай там як i що не говорив би адвокат, Тома Бiлецький попрямував до базару. Жiнка Катерина наказала дещо купити. Що ж, вiн зробить iх подарунок: купить бiльше.

Бо слова адвоката – це добре, але вiйна завжди залишиться вiйною!

А вона давала знати про себе дедалi бiльше. На стiнi будинку висiв великий плакат iз портретом цiсаря Франца Йосифа І, пiд яким було надруковано вже знайомий манiфест. Перед плакатом стояло з пiвдесятка роззяв. Вони про щось сперечалися, вiрнiше, говорив один, низенького зросту миршавий чоловiчок, а решта просто слухали i мовчали. А можливо, «лектор» просто не давав змоги iншим вставити у його розповiдь хоч слово.

Тома Бiлецький вирiшив не зупинятися, щоб почути, про що говорить чоловiчок, а спустився вуличкою до майдану, де зазвичай у такi небазарнi днi продавався рiзноманiтний крам. Але вiд вiйни виявилося не так легко заховатися. Повсюди з вiкон будинкiв звисали цивiльнi прапори цiсарства, а подекуди хтось навiть вивiсив чорно-жовтий стяг Долитавщини[2 - У 1867–1918 рр. назва однiеi з двох складових Австро-Угорськоi iмперii, яка охоплювала землi, безпосередньо пiдконтрольнi австрiйськiй iмперськiй коронi.]. Вiйна з державою на другому кiнцi неосяжноi iмперii заполонила думки ii пiдданих на iншому. А що дiялось у самому Вiднi – й уявити важко!

Тома вирiшив довго не затримуватися. Вiн швидко купив усе потрiбне, навiть пригледiв собi новi чоботи, але з покупкою вирiшив зачекати. Можливо, наступного разу вибереться з Катериною, i вони обкупляться бiльш ретельно.

Вiн повернувся до своiх коней, поклав отриманi книжки та куплене у бричку, дочекався, коли з’явиться Орина Ребрик, i рушив назад додому. Їх чекала довга спекотна дорога.




3


На розчарування Томи Бiлецького, у суботу ввечерi до нього додому прийшли тiльки декiлька молодих людей. Якщо рахувати власного сина Степана, зiбралося шестеро, причому з Перетина були Ксенiя Солтис i син Василя Вовка Левко, але той прибув не так через своi переконання, як через ту ж таки Ксеню.

Іншi трое – два юнаки i дiвчина – були з навколишнiх хуторiв i зустрiчались у читальнi не вперше. На жаль для Томи, цього разу не прийшли нi Андрiй Валько, на якого Бiлецький покладав великi надii, нi Михайло Смоляр. Тому, щоправда, виповнилося лише п’ятнадцять рокiв, але розум хлопець мав жвавий i як губка вбирав у себе все нове.

Напевне, тут не обiйшлося без псевдопатрiотизму, який завжди виникае у час непевностi. Хоча новини про подii в iмперii й доходили до Перетина iз запiзненням, селяни бiльш-менш були в курсi всього, що дiялося навкруги. Перебуваючи близько до росiйського кордону, вони знали, що там оголошено мобiлiзацiю, i хоч той-таки Тома Бiлецький не втомлювався переконувати, що це абсолютно нiчого не значить, тривога вже не покидала село.

Хай там як, але цiеi суботи вечiрка не вдалася. Прибулi не бажали слухати не те що про перших галицьких послiв, чому придiляв неабияку увагу адвокат Микола Шараневич, але й просто виявилися несприйнятливими до обговорення будь-чого. Тому, пороздававши молодi принесенi з повiту книжки, Тома попрощався i вiдпустив усiх додому. Син Степан забажав провести Мотрю – дiвчину iз сусiднього хутора.

Оскiльки погода видалася ясною, було вирiшено пройтись усiм, а потiм повернутися до своiх хат.

Над головами неначе якийсь мiфiчний багач розсипав мiрiади коштовних каменiв. Молодi люди, задивившись на нiчне небо, бiльше нi на що не зважали. По правдi, Левко не помiчав навiть зiрок. Вiн iшов поруч iз Ксенею – не близько, щоб не перейти невiдь-ким встановленi рамки, але й не далеко, щоб вiдчувати ii подих. На вiдмiну вiд них, Степан Бiлецький смiливо тримав Мотрю за руку i про щось тихо говорив. Видно, сказане ним було приемне дiвчинi, бо вона раз у раз весело смiялася. Двое iнших юнакiв – однолiтки Максим i Лука – йшли позаду, i саме вони почули за собою якийсь тупiт.

Заiнтригованi, хто б це мiг бути, зупинилися. Невдовзi з темряви виникли пiвдесятка темних силуетiв, з-помiж яких Левко упiзнав Федора Мороза й Андрiя Валька. Іншi трое не були жителями Перетина, але iх вiн неодноразово зустрiчав у недiлю бiля церкви. Один iз них, Петро Лiсович, на даний час був спудеем духовноi семiнарii i зараз прибув у сусiдне село до батькiв на вакацii; ще один також вчився у семiнарii, був з села з-пiд Рави-Руськоi i часто приiзджав з Лiсовичем до нього додому. Левко вряди-годи зустрiчав його у недiлю i знав лише, що звуть того Юрiем.

– Ну, москалики, поговоримо? – перевiвши подих вiд швидкого бiгу, сказав Лiсович.

Вiн був активним – аж надто активним, як на Тому Бiлецького – прихильником мiсцевоi «Просвiти» i до нутра кiсток не приймав усього, що стосувалося москвофiльства. Разом iз такими, як i вiн сам, симпатиками украiнства намагався всюди шкодити «москалям», щоправда, це не завжди завершувалося для нього самого успiхом.

– Що ви вiд нас хочете? – зухвало вiдповiв за всiх Степан Бiлецький. – Ми йдемо своею дорогою, ви йдiть куди йшли.

– А ми вже прийшли! – озвався Федiр Мороз.

– І навiть стрiли тих, кого шукали, – закiнчив Петро.

Лише тепер «переслiдуванi» зрозумiли, що без бiйки не обiйдеться.

– Що ви хочете? – спробував уникнути неминучого Максим.

– Небагато. Зараз ви палите вашу макулатуру – ми навiть прихопили з собою вогонь, i даете нам чесне слово, що бiльше не будете приходити до нашого села на такi збiговиська. Ми спокiйно розходимось i забуваемо вашi iмена, – пояснив Лiсович.

– А чому ми маемо вас слухати?

– Можете нас i не слухати, ваша справа, але повiрте, що ми однаково спалимо вашi книжки i бiльше вас не пустимо в село. Але тодi вже просити будемо iнакше.

– З нами дiвчата! – озвався Левко.

– До дiвчат ми претензiй не маемо, – заспокоiв Петро.

– Як i до тебе, Левку! – мовив Федiр. – Можеш забирати Ксеню i вертатися додому. Там тебе батько чекае.

На свою бiду, Левко не повiдомив батька, куди зiбрався цього суботнього вечора, тому його трохи лякала майбутня розмова з ним. Незважаючи на своi двадцять, вiн усе ж таки побоювався важкоi ковальськоi руки старого Вовка.

За iнших обставин Левко так i вчинив би i вiдiйшов убiк, але зараз iз ним була Ксеня, а перед нею йому не хотiлося мати вигляд боягуза.

– Я тобi, Хведьку, нiчого не зробив! – спробував вiн розрядити ситуацiю.

– Ви кличете на нашу землю москалiв – i «нiчого не зробив»?! – вигукнув Петро Лiсович. – То будемо палити вашi книжки?

Вiн одразу зрозумiв, що не будемо. Протилежна сторона передала отриману лiтературу дiвчатам i приготувалася до сутички.

– Ну що ж! – констатував Лiсович. – Спалимо пiзнiше!

Обидвi сторони налетiли одна на одну. Майже одразу стало зрозумiло, що сили зовсiм не рiвнi.

Особливо це зрозумiли москвофiли, коли залишились утрьох.

Скориставшись замiшанням, Степан Бiлецький чкурнув у придорожнi кущi i розчинивсь у темрявi.

Пiд дiвочi крики та благання хлопцi з допомогою кулакiв з’ясовували стосунки. Для цього знадобилося зовсiм небагато часу, вже скоро Максим i Лука з розквашеними носами у супроводi Мотрi продовжили свiй шлях додому, а Левковi, котрому також дiсталося, хоч той-таки Мороз намагався бити не сильно, допомогла пiдвестися Ксеня. Федiр iз Андрiем Вальком запропонували вiдвести його додому, але той грубо вiдмовився.

Петро Лiсович не захотiв палити покинутi у бiйцi книжки. Їх просто викинули у придорожнiй рiв i порозходилися.

Додому Федiр повернувся вже далеко за пiвнiч, але батько ще не спав. Зрозумiвши, що уникнути розпитувань не вийде, юнак приготувався до неприемноi розмови.

– І де тебе носило? – поцiкавився батько.

Щось вигадувати було даремно. По-перше, вже завтра про нiчну пригоду знатиме все село; по-друге, часу на вигадки зовсiм не залишилось, а по-трете, синець пiд лiвим оком говорив багато про що.

– Москвофiлiв били, – признався вiн.

– Ви били чи вас били? – сказав батько. – Твое око пiдказуе менi, що i «Просвiтi» сьи дiстало!

Федiр мовчав.

– Без мордобою обiйтися нiяк не можна було?

– А чого вони лiзуть зi своiми книжками?

– Ой, Хведьку, Хведьку! Що кругом робиться, а ви тут мiж собою б’етесь!

– Москвофiли – не своi! – заперечив Федiр. – Вони не визнають нас, а кажуть, що ми якiсь москалi, тiльки зiпсованi. Так iм i треба!

Батько уважно подивився на сина, але не сказав нiчого. Натомiсть запитав:

– Там нашi були?

Федiр похилив голову.

– Хто?

– Левко Вовк.

Почувши таке, Григорiй Мороз лише важко зiтхнув.

Наступнi днi обiцяли бути цiкавими.




4


Звiстку про те, що Австрiя оголосила вiйну Росii, разом iз розпорядженням мобiлiзувати всiх резервiстiв наступного дня у село привезла сама мобiлiзацiйна комiсiя. Таких виявилося лише трое: Семеновi Кандибi належало своiм ходом дiстатися Кам’янки, де останнi тринадцять рокiв дислокувався перший полк уланiв, Якова Смоляра та Романа Панаса з обiйстя Вовкiв мобiлiзували до найближчого пiхотного полку. Іншi чоловiки були або вже застарi до служби, або, навпаки, ще не мали двадцяти одного року.

На проводи трьох односельцiв зiбралось усе село. Позаяк воно мало всього пiвсотнi жителiв – виходило, що з села забрали кожного дев’ятого: трое мобiлiзованих разом iз трьома iншими, якi вже служили. Ще трое не дотягували рiк-два до призовного вiку i, якщо вiйна триватиме довше, також мали шанс потрапити на неi.

Але у такий розвиток подiй мало хто вiрив. Усi – i тi, що залишились, i мобiлiзованi, й сама мобiлiзацiйна комiсiя (також трое!) – були переконанi у швидкому закiнченнi вiйни. Свою, вiдмiнну вiд iнших, думку мав Тома Бiлецький, але для власноi безпеки вiн вирiшив тримати ii при собi. Сам Тома мiг не переживати за себе. Через давню хворобу в армiю його не забрали, тому i мобiлiзацiя його обминула. Його Степановi наступноi весни лише виповниться вiсiмнадцять, i Тома сподiвався, що ця гiрка чаша його сина омине.

А зараз вiн разом iз усiма спостерiгав, як родина прощаеться з трьома забраними до армii. Особливо побивалась Єва Кандиба. На вiдмiну вiд iнших двох, Семен був единим чоловiком у сiм’i, а там залишилися двi жiнки i двое маленьких дiтей. П’ятирiчний Гриць i дворiчний Іванко стояли розгубленi серед такого стовпища людей i не розумiли, чому навколо так багато слiз i голосних розмов. І чому iхня мама так плаче на грудях тата, адже вже не раз бувало, що тато кудись вiд’iжджав iз дому, а потiм повертався зi смаколиками.

Поруч iз Кандибами стояв Гриць Мороз iз дiтьми. Розумiючи, що нiякi слова не заспокоять згорьовану Єву, вiн лише мовчки спостерiгав за цiею сценою, час вiд часу оглядаючись навкруги. Здавалося, серед тих, хто тут зiбрався, не було жодного байдужого, хто не пройнявся б тривогою. Григорiй поглянув на Тому Бiлецького. Їхнi погляди зустрiлися. В очах сусiда Мороз нiчого, окрiм розгубленостi, не прочитав. Як i решта односельцiв, Тома також виявився захопленим зненацька звiсткою про вiйну з Росiею. Щоправда, саме до нього нi у кого – нi у мобiлiзованих, нi у рiдних мобiлiзованих, нi, тим бiльше, у комiсii – претензiй не було нiяких: не росiйський цар оголосив цiсарю вiйну, а навпаки, тому з висновками вирiшили зачекати.

Коли ж прощання, на думку комiсii, затягнулось, единий у ii складi офiцер – уже лiтнiй фенрiх iз однiею зiрочкою на комiрi – гучно наказав мобiлiзованим сiдати на пiдводу.

Голосiння досягло свого пiку, але якось одразу спало, неначе рiднi не забажали бiльше витрачати сили та час на даремнi речi. Семен Кандиба грубо вiдiрвав од себе Єву, поцiлував заплакану сестру, по черзi пiдняв на руки синiв. Потiм обернувся до Мороза.

– Вуйку Грицю… – почав вiн, але той його перебив.

– За своiх не хвилюйся, – заспокоiв Григорiй. – Не покину.

– Дякую! – розчулено мовив Семен.

– Ти, головне, бережи себе. Хай усiх вас береже Господь!

Вiн перехрестив Семена, як минулоi осенi хрестив у дорогу сина Олексу, i поцiлував у лоба. Семен востанне обняв Єву i першим сiв на воза. Іншi двое також похапцем попрощалися зi своiми рiдними та примостилися поруч. Їм належало так iхати до Кам’янки, де дислокувався полк уланiв, у якому колись служив Семен, а далi Якiв Смоляр та Роман Панас прямуватимуть уже вдвох – iхнiй пiхотний полк розташовувався значно схiднiше.

Жiнки рушили за фiрами, але, пройшовши сотню метрiв, зупинилися. Повертатися до села не спiшили, почекали, коли рiдних iм людей заховае густа зелень придорожнiх кущiв, лише затим важко рушили назад. Селяни здебiльшого вже розiйшлися домiв, на вулицi лишилися тiльки тi, хто вiдрядив своiх на вiйну. Залишився стояти i Григорiй Мороз iз дiтьми. Разом iз Ганною, сестрою Семена, що тримала на руках молодшого племiнника, вiн терпляче чекав на Єву. А та, наче мара, пiдiйшла до них, для чогось обняла Марту i заголосила.

Тут Григорiй Мороз згадав, що вiн тут найстарший i чи не единий чоловiк, тому, поклавши руку на голову Єви, сказав:

– Хведьку, завтра з самого ранку поiдеш до Камiнки. Взнаеш, що з Семком.

– Добре, тату!

– Я поiду з тобою! – озвалася Єва.

– Поiде Хведько! – тоном, що не передбачав заперечення, мовив старий Мороз. – Не думаю, що твоему Семковi сподобаеться знову слухати твiй плач. А Хведько все перекаже i йому, i тобi…

– Тодi я приготую щось попоiсти.

– Нiчого не готуй! Вiднинi твiй Семко на утриманнi самого цiсаря!

Такi слова аж нiяк не припали до душi Євi Кандибi, але вона нiчого не сказала. Лише взяла старшого сина Гриця за руку i пошкандибала до брички, котрою сьогоднi востанне iздив чоловiк. Вона почекала, коли сядуть братова з молодшим Івасем, i лише потiм поiхала до себе на хутiр.

Григорiй Мороз подививсь iм услiд, потiм звернувся до сина:

– Поiдеш iз самого ранку! Взнаеш про Семка i не мешкай. Зразу назад. Треба обмолотити пшеницю. Хто знае, як там буде потiм! Кордон близько.

– Зроблю! – з готовнiстю вiдказав Федiр.

Краем ока вiн зауважив, як з-пiд стрiхи стайнi йому подае сигнали Андрiй. Батько також помiтив молодшого Валька, але нiчого не сказав.

– Я зараз! – мовив Федiр.

– Не затримуйся! Вдома роботи – непочатий край!

Федiр пiдiйшов до Андрiя Валька. Той подав руку.

– Ну? – запитав вiн. – Вирiшив? Чи передумав?

Федiр для вiрностi озирнувся. Нiкого, хто мiг би чути iхню розмову, не було.

– Не передумав, – жорстко вiдповiв вiн. – Але давай почекаемо трохи.

– Та що тут чекати? – вiдказав Андрiй. – Наберуть вiйсько без нас, куди нам тодi пристати? А воювати за австрiякiв я не буду.

– Я також хочу потрапити до наших, але на гумнi лежать необмолоченi снопи. Нашi i Кандиб. Тато самi не впораються. З Василя, сам знаеш, помочi поки що нiякоi. Помолотимо пшеницю – тодi й вирушимо! До того ж завтра я iду до Камiнки, розвiдаю що до чого. А там i визначимо день.

Слова Федора дещо остудили запальний норов Андрiя. Вiн був на рiк старший друга, але завжди прислухався до думки того.

– Але не тягнути! – пiдсумував Валько. – Сам знаеш – кордон за лiсом! Можемо не встигнути.

Андрiй з Федором були активними членами «Просвiти», про що знали у селi всi, але було i таке, про що не здогадувалися навiть рiднi. Час вiд часу замiсть того, щоб проводити вечори у читальнi «Просвiти» у сусiдньому селi, Мороз iз Вовком вiдвiдували мiсцевий осередок товариства «Сiч», де, окрiм прочитання забороненоi в iмперii лiтератури, юнаки проходили вiйськовий вишкiл. Особливо припало до душi сiчовикам повiдомлення iхнього виховника Микити Глузового, що Головною украiнською радою, яка утворилася декiлька днiв тому, було досягнуто принциповоi згоди у разi серйозного загострення мiжнародного стану сформувати украiнський легiон. Для сiчовикiв повiту належало зiбратись у селi пiд Львовом. Щоправда, якоiсь конкретноi дати для збору нiхто так i не назвав, але останнi подii натякали на те, що довго чекати не варто.

Бiльш емоцiйний Андрiй Валько готовий був вирушити на мiсце збору хоч зараз, навiть за пiдводами, що вiдвозили трьох односельцiв на вiйну, але його, як i Федора, утримувала незакiнчена вдома робота.

(Побачивши, що Морози з Кандибами заздалегiдь почали жнива, на iнших господарках зробили те саме, але навiть такий темп не дав змоги впоратися з усiм. У Валькiв на полi залишилося не менше половини пшеницi.)

Тому Андрiй навiть бiльше, анiж Федiр, мав причини залишитися вдома. Пообiцявши тримати один одного в курсi, юнаки порозходилися домiв.

Поки що на них чекала мирна праця.

До особистоi вiйни було ще далеко.




5


Теперiшнi напруженi вiдносини мiж нашою iмперiею i Росiею вимагають енергiйноi боротьби з москвофiльським рухом, який не приховуе своiх симпатiй до Росii.

Так як прихильники i opгaнiзaцii цього ворожого державi руху можуть в серйозний момент згубно вплинути на дii наших збройних сил, належить негайно прийняти вiдповiднi мiри, щоб енергiйно розчавити цей рух всiма доступними нам засобами.

    (З циркуляра Президii ц. к. Намiсництва. Львiв, 8 серпня 1914. № 18385/пр.)

Наступного дня Тома Бiлецький вирушив до Кам’янки разом iз сином. Йому хотiлося, щоб i Степан нарештi по-справжньому приеднався до роботи товариства Качковського, а не лише вряди-годи брав у нiй участь. Загальне зiбрання, що його сьогоднi, у день сорокарiччя, влаштовував адвокат Микола Шараневич, обiцяло вiдрiзнятися вiд тих, що були ранiше, але буденних, i Тома небезпiдставно розраховував на чергову винагороду вiд адвоката.

Не щороку вiдзначають ювiлеi!

Коли конi виiхали на гостинець, Тома прискорив рух. Не хотiлося даремно витрачати час на дорогу, якщо можна доiхати значно швидше.

Степан сидiв праворуч вiд батька i мовчав. Мовчав i Тома. Вiн розумiв стан сина i не намагався лiзти до нього в душу своею мораллю. Тиждень тому мiсцевi активiсти «Просвiти» напали на його людей i по-звiрячому вiдлупцювали. Зi слiв Степана, якби не вiн, наслiдки були б значно сумнiшими. Щоправда, нiхто з тих, що були у читальнi минулоi суботи, бiльше у селi не з’являвся, та й Степан не спiшив вiдвiдати своiх друзiв, але Тома мав на це свое пояснення: нiхто не бажав знову наражатися на небезпеку. Що ж, вiн вважае: синовi пора подорослiшати i знайти себе.

Батько був переконаний, що найкраще йому буде саме у товариствi Михаiла Качковського.

На жаль, останнi подii дещо применшили його оптимiзм, але Тома був певен, що сьогоднi вiн (та й не тiльки вiн) отримае всi вiдповiдi на такi сумнiви.

Напевне, щось подiбне думав i Степан, бо несподiвано запитав:

– Тату, а може, нам не варто нинi iхати до Камiнки?

– Чого це?

– Ну, вiйна з Росiею!

– Дурне! До чого тут ми? Невже ти гадаеш, що про товариство Качковського не вiдомо у Вiднi? Там не дурнi сидять. Якби ми хоч словом пiшли проти цiсаря, вже наступного дня нас би закрили! А так, як видиш, нинi нам сорок рокiв! Побачиш – там буде добре!

Не зчулись, як непомiтно минув час. Уже в’iхавши у Кам’янку, Бiлецький одразу вiдчув, що мiсто живе мобiлiзацiею. Якщо минулих вiдвiдин тут панувала ейфорiя вiд звiстки про вiйну, то тепер у повiтрi був неспокiй. Будучи мiстом, у якому дислокуеться кавалерiйський полк, воно жило його життям i переживало, якщо там щось вiдбувалося. Зараз улани готувалися покинути своi касарнi та вирушити кудись до вiдомого тiльки вищим командирам мiсця на мапi. Крiм того, невеликi людськi потiчки стiкалися до залiзницi на пiвнiчнiй околицi мiста. Це мобiлiзований резерв пiхоти прямував до своiх полкiв.

Дивно, але, на вiдмiну вiд учорашнiх проводiв у тому-таки Перетинi, тут не було чутно жiночого та дитячого плачу. Видно, всiх резервiстiв Кам’янки було призвано й оплакано рiдними вчора, а сьогоднi мiсто заполонили чоловiки повiту.

Але перевiряти, чи так це насправдi, Тома Бiлецький не захотiв. Одразу повернув на вулицю, що вела до центру мiста i де стояв будинок товариства Качковського. На вiдмiну вiд попереднiх вiдвiдин на звичному майданчику пiд липами вiльного мiсця вже не було. Увесь простiр було заставлено бричками та возами.

– Вже всi прибули! – скрушно похитав головою Тома Бiлецький. – Боюся, ми запiзнилися. Незручно буде прийти пiсля всiх!

Вiн повернув коней до лiвого краю, де мiж крайнiм возом i парканом iще залишилось одне мiсце якраз для його брички. Тома легко заiхав у вiльний простiр i задоволено всмiхнувся.

– Ходiмо, Степане! – зiскочив на землю батько. – А то, бачу, ми дiйсно прийдемо останнiми.

– Тату! – тихо сказав Степан.

– Що ще?

– Тут конi Морозiв!

Тома Бiлецький недовiрливо подивився на сина, потiм перевiв погляд туди, куди той показував. Вiн одразу впiзнав двiйко бiлих коней Грицька Мороза i лише тепер згадав, що Федько нинi також збирався до Кам’янки розвiдати, що iз Семком Кандибою.

– Ходiмо! Вони нам не потрiбнi!

Бiлецькi швидким кроком перейшли вулицю i невдовзi зупинилися перед потрiбними дверима. Степан тут був уперше, зате батько без остраху вiдчинив iх i… вiдразу потрапив до рук озброених жандармiв. Це сталося так несподiвано, що нiхто не встиг навiть подати голос. Краем ока Тома помiтив, що таку операцiю жандарми провели i з його Степаном. Саме це змусило його хоч щось мовити.

– Що ви робите? – нарештi знайшовся вiн сказати.

– Прiзвище? Ім’я? Звiдки? – по-польськи запитав унтерофiцер.

– Бiлецький Тома. З Перетина, – вiдповiв Тома.

Унтер-офiцер вийняв аркуш, пройшовся по ньому очима i задоволено всмiхнувся.

– Є! Тебе заарештовано як ворога iмперii та агента ii ворога Росii, – повiдомив вiн.

З несподiванки Тома на якусь мить забув язика в ротi, а коли знову спромiгся говорити, його грубо перервали. Тим часом унтер-офiцер звернувся до Степана.

– Прiзвище? Ім’я? Звiдки? – повторив вiн.

– Це мiй син Степан Бiлецький, – повiдомив Тома. – Вiн привiз мене до Камiнки.

Унтер-офiцер переглянув список.

– Можеш iти! – сказав вiн, i жандарми вiдпустили Степана.

Той одразу кинувся до батька, але боляче отримав прикладом гвинтiвки у плече.

– Марш звiдси, шмаркачу! – крикнув старший. – А то передумаю i впишу тебе до всiх!

Розумiючи, що таке справдi може статися, Тома поспiшив заспокоiти сина.

– Їдь додому, Степане! – сказав вiн. – Не переживай – усе буде добре, i мене випустять! Їдь додому!

Оскiльки Степан Бiлецький усе ще не спiшив залишити будинок, один iз жандармiв йому «допомiг». Вiн дав юнаковi сильного копняка, той полетiв до дверей, вдарився об них, вiд чого тi вiдчинилися.

Степан опинився на вулицi. Лише тепер на його очах виступили сльози – гнiв поступився розпачу.

Вiн не помiчав нiчого, що вiдбувалося навколо. Все сталося настiльки раптово i безглуздо, що розум вiдмовлявся це сприймати. Степан не почув, як хтось торкнувся його плеча. Вiд несподiванки вiн вiдсахнувся.

Перед ним стояв Федiр Мороз.

– Що сталося, Степане? – тривожно запитав вiн i аж злякався вiд погляду односельця.

А той до болю стиснув губи, що вони аж побiлiли.

– То все твоя робота! – навiть не запитав, але ствердив Степан. – Почекай – ще вiдiллються вам нашi сльози!

– Ти про що, Степане? – не зрозумiв такоi дивноi перемiни в його настроi Федiр. – Я не розумiю, про що ти говориш? І де твiй батько?

– Де тато? – спробував усмiхнутися Степан, але це йому не вдалося. – Там, де запроторив його ти зi своею «Просвiтою».

– Не розумiю!

– Не розумiеш! Та все ти розумiеш, не бреши! Йди вiд мене! Не хочу бiльше нiчого з тобою мати!

Степан Бiлецький залишив розгубленого Федора i попрямував до своiх коней. А той подивився йому вслiд i, так нiчого не розумiючи, попрямував до касарень, де чекав своеi черги вирушити на фронт Семен Кандиба.

Той зустрiв Федора вже повнiстю обмундирований, i молодший Мороз навiть задивився на сусiда. Напевне, не одна мiстянка кидала погляд на Семена. Федiр iз здивуванням помiтив, що тепер на сусiдовi була не синьо-червона парадна форма, у якiй вiн шiсть рокiв тому повернувся додому пiсля трирiчноi служби, а простi польовi кiтель i штани коричневого кольору. Довершували однострiй таке ж кепi i вже звичнi кавалерiйськi чоботи. Щоправда, без шпор. Напевне, тому що поруч не було коня.

– Радий, що ти приiхав, – сказав пiсля привiтань Семен. – Як там моi?

– Та що твоi! Єва побиваеться, Ганя сумна, дiти поки що нiчого не розумiють, – коротко окреслив ситуацiю Федiр. – Вчора домолотили пшеницю.

– Оце добре! – зрадiв Семен.

Обидва поспостерiгали, як вулицею пройшла невелика колона чоловiкiв iз клунками та торбами.

– На станцiю, – пояснив Семен. – Потяги не встигають вiдправляти нових рекрутiв.

– Усе так погано? – тихо запитав Федiр.

– Нам нiхто нiчого не пояснюе, але виходить так: нiхто не сподiвався, що цiсар оголосить Росii вiйну. Завтра нас вiдправляють кудись на схiд. Тому, друже, давай прощатись. Я i так вискочив до тебе за рахунок свого обiду.

– Слухай, ти нiчого не знаеш, що тут дiеться? – вже попрощавшись, наостанок запитав Федiр.

– Ти про що? – не зрозумiв Семен.

– Та зустрiв тут Степана Бiлецького, а вiн так на мене налетiв, що я навiть не знав, що думати!

– Що вiн тобi сказав? – обережно спитав Семен.

– Щось сталося з його батьком, а що…

– Слухай мене уважно! – притишив голос Семен Кандиба. – По всьому повiту (а може, i повсюди) арештовують москвофiлiв i кудись вiдправляють.

– Куди? – поцiкавився ошелешений такою звiсткою Федiр.

– Не знаю, але нiчого доброго з цього не буде.

– Тiльки москвофiлiв?

– А разом з ними усiх нелояльних до влади людей. Тому зараз не варто бути аж надто активним. Хто знае, чи нашому вiйту сподобаеться якийсь хлоп! Вiдправить туди, де Макар телят не пас, i спробуй тодi щось довести! Ну все, друже! Менi час йти!

Вони востанне обнялись i розiйшлись. Улана Семена Кандибу вже чекали на плацу, а Федiр Мороз повiльно побрiв до своiх коней. Лише пiдходячи до мiсця, де вiн залишив пiдводу, зауважив, що брички Бiлецьких вже не було.




6


Усяка, навiть найкраща вiйськова муштра, мае один недолiк: вона не враховуе того, що у будь-який момент усе може пiти наперекосяк i навiть якщо тебе не вб’ють на початку бою, то часу на виправлення ситуацii може не залишитися зовсiм.

Інфантерист[3 - Найнижчий чин у пiхотi Австро-Угорщини.] Олекса Мороз цю iстину зрозумiв у першому ж бою. Їхнiй полк висунувся на кордон iз Росiею вслiд кавалерiйськiй дивiзii, яка з боем переправилася через Збруч i з ходу зайняла по той бiк прикордонне мiсто. Щоправда, майже вiдразу цiсарсько-королiвськi драгуни наткнулися на озброений опiр росiйськоi пiхоти. Саме тодi й почалося те, чого не встигли навчитися пiд час муштри на плацу. За переконаннями офiцерiв, пiхотний полк мав зайняти мiсто услiд кавалерii, перейняти його у неi, драгуни рушили б далi. На велике розчарування командування, опiр москалiв виявився настiльки сильним, що драгуни не витримали i вiдступили.

Замiсть того, щоб парадним маршем увiйти в мiсто, полк Олекси Мороза побачив перед собою неприятеля, що наступав.

Прозвучала команда зупинитись i приготуватися до бою.

Зазвичай кавалерiя втiкала значно швидше пiхоти, що ii переслiдувала, тому в австрiйцiв був деякий час, щоб окопатися. Велике, недавно зiбране поле майже посерединi розрiзали зигзагоподiбнi шанцi. Солдатам було наказано викопати траншею, щоб можна було заховатися пiд час першоi атаки росiян. Про те, щоб закрiпитися на цьому полi, нiхто – нi солдати, нi офiцери – навiть не думали. Головне – залишитися живими на перший час!

Олексi Морозу пощастило: праворуч од нього вгризались у землю його односельцi Тимофiй Нагiрний i Михайло Валько. Мало того, що iм трьом довелося служити разом, корпораль Нагiрний був найпершим безпосереднiм командиром Олекси i Михайла, чому тi були невимовно радi. Зараз про це мало хто думав, угризаючись у пухку землю, вкриту жовтою стернею. Напевне, не один селянин, змушений у такий неспокiйний час одягти синiй вiйськовий однострiй, згадував про таке поле у себе вдома. Про те, що хтось може залишитися на цьому полi навiки, думати не хотiлося.

Поставивши гвинтiвки у «пiрамiду», солдати взялися за лопати. Пiд палючим сонцем пiт заливав очi, але на це не звертали уваги. Знали: копають собi прихисток вiд ворожих куль.

Жити хотiлось усiм, тому траншею полк викопав значно ранiше, анiж передбачалось у таких випадках. Тепер можна було у нiй просто посидiти i сховатися вiд палючого сонця.

– Не розхолоджуватися! – голосно крикнув Тимофiй Нагiрний своiм солдатам, а потiм повторив це польською.

Пiд його командуванням була майже однакова кiлькiсть украiнцiв i полякiв. Пiд час служби, ще до вiйни, мiж ними зазвичай траплялися суперечки, що iнодi переростали у шарпанину, а то й бiйку, але зараз усе вiдiйшло кудись далеко, залишилося в опустiлих касарнях. Усе те, чим вони жили ранiше, тепер здавалося дрiб’язковим, не вартим не те щоб до нього повернутися, але й просто згадати. Майбутнiй бiй урiвняв усiх.

Поки офiцери ходили бруствером i перевiряли, чи все зроблено належним чином, трiйко односельцiв примостилися на днi окопу.

– Черв’ячка заморити б! – мрiйливо мовив Михайло Валько.

– Вiдставити! – суворо кинув Тимофiй i, пiдвiвшись, голосно наказав: – Нiкому не iсти! Потiм наiстесь!

Знову опустившись униз, вiн докiрливо похитав головою.

– Ой, Михайле, Михайле! Шкода, що в тебе, гефрайтера, розуму менше, нiж у рекрута!

– А що поганого у тому, що менi хочеться жерти? – не зрозумiв Валько.

– Якщо куля влучить тобi в повний живiт, точно не виживеш, тому в бiй варто йти натщесерце.

– Як на Службу Божу! – посмiхнувся Михайло. – Там хоч висповiдатися можна, а тут…

– А ти постарайся, щоб не потрiбно було сповiдатися.

Олекса Мороз не встрявав у розмову. Серед друзiв вiн був наймолодший, мав найнижче звання, але навiть не це змушувало його мовчати. Олекса сидiв мовчки, попиваючи iз фляги воду, бо йому було дуже страшно. Вiн чекав майбутнього бою i не мiг собi уявити, як поведеться. Соромився признатися друзям у своему страху, гадав, що тi вiзьмуть його на глузи.

Олекса не знав, що такi вiдчуття переживають i Тимофiй з Михайлом, просто щоб не сидiти мовчки, чекаючи бою, марнують свiй час на пустопорожнi теревенi.

– А от цiкаво, кого з наших забрали до армii? – запитав Михайло.

Його цiкавiсть була недаремною. Перед тим як вони покинули касарнi, до полку прибула сотня рекрутiв, що вже служили у ньому ранiше. Поiнформованi люди розповiдали, що таке вiдбуваеться в усiх полках i це поки що першi ластiвки.

– Семена точно заберуть! – впевнено озвався Олекса.

– Ну як же без твого майбутнього швагра! – мовив Михайло.

Тимофiй усмiхнувся. Здаеться, всi у полку знали, що iнфантериста Мороза вдома чекае любка, i це було темою частих насмiшок старших товаришiв; щоправда, вони якось самi собою затихли, бо Олекса просто перестав на це реагувати.

– До того ж Семен потрапить в улани, – вiв далi Валько. – Драпатиме вiд москалiв так, як нашi драгуни.

– Та не обов’язково тiкатиме! – прийшов на виручку Нагiрний. – Може, його командири будуть не такi безпораднi, як нашi.

Олекса хотiв було пiдтримати друга, що Семен Кандиба не з полохливого десятка, як до його вух долинув якийсь дивний протяжний звук. Видно, його почув не лише Мороз, бо всi розмови враз притихли. Солдати пiдвели голови догори, сподiваючись розгадати, що це таке. А звук наближався, ставав щораз вищим. Щось пролетiло над окопом – i тут пролунав потужний вибух.

Росiяни почали артилерiйський обстрiл австрiйських шанцiв. Спочатку снаряди розривалися позаду, але з якогось часу вибухи почали наближатися до мiсця, де притихли солдати. Напевне, один зi снарядiв вибухнув у самiй траншеi лiворуч, бо звiдтам чулися крики i стогiн.

Олекса Мороз iнстинктивно розпластався на днi траншеi й лише молився, щоб сюди не залетiв випадковий снаряд.

Але обстрiл закiнчився так само раптово, як i почався. Коли стало зрозумiло, що все позаду i бiльше вибухiв не буде, солдати почали поволi пiдводитись iз землi. Багато хто струшував iз себе землю, хтось роззирався навколо.

– Приготуватися до бою! – прозвучала команда лейтенанта Мюнцера, командира iхньоi роти.

Олекса Мороз поглянув уперед. З протилежного краю поля до них наближалися шеренги неприятеля.

– Почалося, хлопцi! – мовив корпораль Нагiрний. – Спокiйно, без панiки!

Але панiки вже не було. Вона зникла одночасно з останнiми вибухами снарядiв. Натомiсть прийшла впевненiсть у тому, що все буде добре i саме тебе смерть не знайде. Принаймнi цього разу.

Тим часом окопом ланцюжком передавалася команда прилаштувати багнети. Значить, не виключалася можливiсть рукопашного бою.

Олекса пiдвiв голову над бруствером. На вiдстанi з добрих триста крокiв наближалися шеренги солдатiв в оливково-зелених одностроях. Мiж ними було не бiльше п’яти крокiв, що пiдвищувало шанс залишитися живим. Маючи чудовий зiр, Олекса розгледiв, що i москалi причепили до гвинтiвок багнети, але, на вiдмiну вiд коротких австрiйських, тi були довгi й тонкi.

– Без команди не стрiляти! – нагадав Нагiрний.

Ця команда була даремною. Нiхто з солдатiв нiколи не воював, i нiкому не доводилося стрiляти у людей. Всi знали, як це вперше важко змусити себе натиснути на курок i вистрiлити, тому солдати пiхотного полку вiдмiнно виконали пiдготовку до бою: мовчали, без команди не стрiляли, з окопу не висувалися.

Коли неприятель пiдiйшов на вiдстань пострiлу гвинтiвки Манлiхера, прозвучала команда «Вогонь!». На всiй довжинi фронту, що займав полк, майже водночас пролунав потужний залп. Натиснув на курок i Олекса Мороз.

Спецiально вiн не цiлився нi в кого, як, зрештою, й iншi солдати. Одначе пiсля першого ж залпу перша шеренга тих, хто наступав, упала як пiдкошена.

– Вогонь! – кричав Тимофiй Нагiрний. – Не зупинятися!

Одночасно з iншими Олекса перезарядив гвинтiвку, цього разу прицiлився, упiймав на мушку найближчого до себе ворожого солдата, але вистрiлити не встиг. Той несподiвано звалився на землю, вражений iншою кулею.

Тепер стрiляли безсистемно, кожен самостiйно. Пiсля третього-четвертого пострiлу москалi падали на землю вже частiше, у iхнiх лавах утворилися прогалини.

Мороз зробив черговий пострiл i лише тепер зрозумiв, що це був п’ятий патрон. Потрiбно було перезарядити гвинтiвку. Вiн уже зiбрався було дiстати з сумки чергову обойму, як тут прозвучала команда «Вперед!».

Вiн бачив, як першим вилiз на бруствер Тимофiй Нагiрний. Вiн виставив перед собою гвинтiвку i побiг вперед. Його приклад повторили iншi, i скоро в окопах не залишилося нiкого.

Побачивши, що австрiйцi пiднялися в атаку, росiйськi офiцери також дали команду перейти на бiг, i зараз обидва вiйська щодуху мчали назустрiч одне одному, щоб зустрiтись у смертельному герцi. Вiдстань невмолимо скорочувалась, i ось десь праворуч од Нагiрного хтось першим уже встиг наразитися на багнет. Дивно, але нiхто – нi австрiйцi, нi росiяни – не кричали. Все вiдбувалося тихо, лише тупiт сотень солдатських чобiт.

Тимофiй Нагiрний не бачив нiчого, окрiм солдата навпроти, котрий так само бiг йому назустрiч. Той виставив перед собою довгу гвинтiвку, значно довшу, анiж та, що мав Тимофiй, i також обрав Нагiрного потенцiйною жертвою. Зелена гiмнастерка навскiс була перемотана такого ж кольору товстим скрученим сукном, про призначення якого Тимофiй не мав гадки, але зараз йому було не до роздумiв. Вiн зрозумiв, що його «манлiхер» поступаеться довжиною ворожiй гвинтiвцi з багнетом. Залишалось едине: атакувати першим.

І коли Нагiрний зрозумiв, що ця мить настала, викинув уперед руки. Багнет увiйшов у скручене сукно, але до тiла не дiстав. Натомiсть москаль – старший за Тимофiя вусатий солдат з подзьобаним вiспою обличчям – свого шансу не упустив. Вiн легко увiгнав довгий чотиригранний багнет у груди Нагiрному.

Пекучий бiль пронизав усе тiло Тимофiя, якось одразу сили покинули його, вiн випустив iз рук зброю i повалився на землю. Смерть настала миттево, i Тимофiй навiть не встиг зрозумiти, що помирае.

У рукопашному бою найменше розглядаешся навсiбiч. Олекса Мороз бачив лише одного ворога, котрий так само, як i вiн, серед десятка австрiйцiв, що бiгли назустрiч, вибрав саме його.

Страху не було, натомiсть залишилося бажання просто вижити. Олекса побачив перед собою гострий багнет, що ось-ось мав проткнути його тiло, але механiчно, навiть не усвiдомлюючи, що вiн робить, Мороз прикладом вiдбив атаку i з ходу встромив свого багнета в шию ворогу.

З рани бризнуло стiльки кровi, що Олекса вiдсахнувся. Йому здалося, що його «москаль» одразу помер вiд втрати кровi.

– Ззаду! – почув Олекса розпачливий голос Михайла Валька.

Вiн рiзко обернувся i… якийсь москаль наткнувся тiлом на його багнет. Олекса не встиг здивуватися такому везiнню, як побачив, що на сусiда налягли вiдразу двое. Вiн поспiшив на допомогу.

Кривавий тан тривав добрих пiвгодини. Обидвi сторони боялися заглибитись у лави ворога, тому лiнiя зiткнення, а отже й смертi, практично не просувалася. Траплялося, щоб зустрiтися з наступним солдатом, доводилося перелiзати через нерухомi тiла – своiх i чужих.

Через пiвгодини командири зрозумiли, що нiхто перемоги не здобуде, тому в якусь мить обидва вiйська вiдхлинули назад, залишивши на полi мертвих i поранених. Тi лежали вперемiж, уже не вороги, адже смерть примирила iх. З’ясовувати мiж собою, хто правий, а хто нi, мертвi залишили живим.

Олекса Мороз i Михайло Валько були змученi та забризканi кров’ю, як, зрештою, всi, що залишилися живими.

– Ти Тимофiя не бачив? – запитав Михайло.

– Нi, тiльки коли вiн пiднявся в атаку, – вiдповiв Олекса.

Вiн оглянувся i не побачив нiкого з його вiддiлення.

– Нагiрного бачили? – голосно спитав Мороз.

Нiхто не вiдповiв. Олекса повторив запитання польською, а затим нiмецькою. Вiдповiдi не було. Коли вiн уже хотiв повторити питання, лiворуч хтось озвався:

– Тут вiн!

Михайло з Олексою поспiшили туди.

Тимофiй Нагiрний лежав горiлиць, розкинувши руки, i мертвими очима дивився у блакитне небо. Навколо дiрки на грудях червонiла маленька червона пляма. Кровi було так мало, що важко вiрилося, що саме це стало причиною смертi друга.

Михайло Валько важко опустився на колiна.

– Тимцю, Тимцю! – вигукнув вiн. – Що ми твоiм батькам скажемо?

Тимофiй був единим сином у Микити i Варвари Нагiрних, i тепер вони залишилися самi.

Михайло перехрестився i закрив долонею очi мертвому другу.

Прозвучала команда повернутися в окопи. Друзi востанне подивилися на Тимофiя i повiльно побрели назад.

На повiрку виявилося, що рукопашний бiй став останнiм майже для третини полку. Лейтенант Мюнцер, сам iз перев’язаною рукою, довiдавшись, що корпораль Нагiрний загинув у бою, призначив замiсть нього гефрайтера Валька.

У пiдпорядкуваннi новоспеченого командира, крiм Олекси Мороза, було ще два поляки. Решта солдатiв залишилися на полi бою навiчно.




7


У вiкно обережно постукали. Григорiй Мороз вiдхилив фiранку.

– Кого це принесло так рано? – невдоволено пробурмотiв вiн.

З-за вiкна вiн упiзнав Андрiя Валька.

– Чого тобi? – запитав.

– Вуйку Грицю, покличте Хведька! – благально мовив Андрiй.

– А ще ранiше прийти не мiг?

Григорiй протер очi, остаточно вiдганяючи сон, затим пiшов у кiмнату, де спали сини.

– Хведьку! Вставай! До тебе Андрiй Валькiв прийшов!

Почувши таке, Федiр миттю зiрвався з лiжка, ускочив у споднi i побiг до дверей. Спросоння вiн iще мало що усвiдомлював, але раннiй прихiд Андрiя не мiг бути звичайним вiзитом ввiчливостi.

Сонце ще не зiйшло, але ночi вже не було. У повiтрi висiв густий сiрий туман, i було прохолодно. Федiр пiдiйшов до Андрiя.

– Чого так рано? – запитав вiн. – Що сьи стало?

– Вночi хтось пограбував нашу читальню, – випалив Андрiй.

– Звiдки знаеш?

– Петро Лiсович сказав. Прибiг посеред ночi й попередив.

– Про що попередив? – незрозумiло перепитав Федiр.

Вiн iще остаточно не прокинувся.

– Казав, що забрали списки тих, хто вiдвiдував вишкiл «Сiч».

– Кепсько! – вiдзначив Мороз. – Хто?

– А ти не знаеш? Степко Бiлецький зi своiми москвофiлами. Вiдчули, що москалi появляться не нинi-завтра, то й пiдвели голови. Вони ще згадають нам ту бiйку.

– І не лише ii, – докiнчив Федiр. – Помститься вiн нам за свого батька! Може, поговорити з ним?

Андрiй махнув рукою.

– Пусте! Спискiв може у нього не бути. Вiддав своiм колегам вiд грiха подалi або заховав десь. Нiчого ми не доб’емось.

Вiн запитливо подивився на Федора.

– Що нам робити?

– Те, що хотiли, – вiдповiв Мороз. – Але вiдкладати вже нема куди!

– Так, твоя правда!

Тим часом iз хати вийшов батько Федора. Суворо подивився на юнакiв, затим пiдiйшов ближче.

– Ну, що у вас сталося? – запитав вiн i, побачивши, що син зволiкае з вiдповiддю, попередив: – Тiльки не брехати!

Поки Федiр збирався з думками, Андрiй озвався першим:

– Тут така справа, вуйку Грицю! Ми ходили до читальнi «Просвiти»…

– Знаю! Я сам вас туди послав. Ви ще не хотiли ходити.

– Так, але, окрiм читати Шевченка i Франка, ми були на вiйськовому вишколi.

Почувши таке, Григорiй Мороз недовiрливо подивився на принишклого сина, а той лише кивнув головою. Мовляв, так i було.

– І що?

– Вночi Степко Бiлецький та його москвофiли вкрали списки тих, хто був у «Сiчi».

Григорiй одразу зрозумiв, що справи кепськi. Вiд того дня, коли в Кам’янцi разом з iншими москвофiлами заарештували Тому Бiлецького, Степан практично не вилазив iз хати, навiть не було його видно на полях. Подейкували, що вiн так сильно побиваеться за своiм батьком, але пояснення було iншим.

– Що думаете робити? – запитав Григорiй Андрiя.

– Ми вже давнiше хотiли замельдуватися до сiчових стрiльцiв, – повiдомив молодший Валько.

– Хто це такi?

– Украiнський легiон. Австрiйцi згодилися дати нам зброю, – вiдповiв Федiр.

Вiн досi чекав прочухана вiд батька.

Але той сприйняв новину спокiйно.

– Батьки знають? – запитав вiн Андрiя.

– Нi.

– Тобто ви хотiли втекти? – припустив Григорiй i, поглянувши на опущенi голови сина та сусiда, запитав: – Коли?

– Збиралися вночi, – виказав iхню таемницю Андрiй.

– Вночi буде вже пiзно, – вiдказав Григорiй Мороз. – Тiкати треба зараз, а то, не доведи Господи, вдень москалi увiйдуть. Влади вже три днi немае, хто знае, що дiеться навколо!

Почувши таке, юнаки перезирнулися.

– Ти, Андрiю, бiжи додому i повiдом батькам, що до чого, – вiв далi старий Мороз. – А ти, сину, iди до хати, треба збиратися в дорогу.

Здивований такою реакцiею батька, Федiр вiдчинив дверi. Сестра Марта вже прокинулась i в нерiшучостi стояла посерединi кiмнати. Прийти до тями iй вдалося лише пiсля появи батька.

– Марто, збери там якусь iжу хоча б на два днi, – наказав Григорiй.

Марта кинулася до комори, а Федiр похапцем почав збиратися. Батько нi пiдганяв сина, нi надокучав мораллю, лише сiв на бамбетель, на якому зазвичай спав, i мовчки спостерiгав за зборами сина.

Невдовзi Федiр постав перед батьком цiлком готовий до далекоi дороги. Марта подала братовi повну торбинку.

– Я розбуджу Василя, – сказала вона, але Григорiй зупинив ii.

– Не треба! Малий iще проговориться про Хведька, а так скажемо – встали зранку, а тебе вже нема.

Григорiй поклав руки на плечi сина i поцiлував у голову.

– Ти бережи себе там! – мовив вiн. – Даремно пiд кулi не лiзь! Знай: тебе тут чекають!

Вiн перехрестив Федора.

– З Богом!

Федiр востанне обняв заплакану сестру Марту, натягнув на голову кашкета i, витерши на ходу зрадливi сльози, покинув хату. На сходi вже з’явився червоний окраець сонця. День обiцяв бути спекотним.

Обернувшись на рiдний дiм, вiн перехрестився i швидкими кроками попрямував вулицею на пiвдень. Бiля своеi хати на нього вже чекав Андрiй Валько. На плечi у нього висiла наповнена торбина. За воротами мовчки стояла вся родина Андрiя: дiд Іван iз бабою Ганною i батько з матiр’ю. Щось схоже було у родини Валькiв iз Морозами. В обох старшi сини вже служили у вiйську i, можливо, навiть устигли повоювати, а молодшi сини змушенi залишити село, побоюючись ймовiрноi розправи.

Федiр зупинився, зняв кепку i поклонився до землi родинi Валькiв. Найстарший – дiд Іван – здiйснив хресне знамення i тихо сказав:

– Бережи вас, Боже, дiти!

Федiр iз Андрiем рушили сiльською вулицею на пiвдень. До села, яке лежало за двадцять кiлометрiв i було мiсцем збору всiх членiв «Сiчi». Хлопцi сподiвалися, що вони не запiзнились i обов’язково потраплять до украiнського вiйська.

Село ще спало, але де-не-де вже пробували голоси мiсцевi пiвнi, тому Андрiй iз Федором прискорили крок. Потрiбно було покинути село до того, як почнуть прокидатися люди. Про те, що вони втiкають, нiхто не мусив знати. Швидко – аж надто швидко – юнаки прошмигнули повз обiйстя Бiлецьких, сiмнадцятирiчний син яких Степан був ймовiрним винуватцем iхньоi втечi. Ненавистi до нього нi у Федора, нi в Андрiя не було, адже саме його дii привели до того, що не довелось обманювати рiдних i навiть отримати вiд них благословення, що було для юнакiв дуже важливим.

І все ж були люди, котрi бачили, як молодшi Валько i Мороз поспiшно залишають Перетин. В Андрiя Бiлецького, дiда Степана, цiлу нiч крутило колiна, i вiн майже не спав. Коли ж засiрiло за вiкном, вiн вирiшив i не намагатися заснути. Побачивши на сiльськiй дорозi одягнених i з торбами Андрiя й Федора, вiн одразу зрозумiв, що до чого. Старий поглядом провiв односельцiв i тихо мовив:

– Захисти вас Матiр Божа!

І також перехрестився.

Бачила юнакiв i Орина Ребрик. На вiдмiну вiд iнших, молода жiнка вже прокинулась i поралася по господарству. Вона застигла з вiдром посерединi обiйстя, якусь мить роздумувала, чи не окликнути юнакiв i поспитати, куди вони так рано зiбрались, але вирiшила, що це не ii справа, а хлопцям може чимось зашкодити…

А пiсля обiду, десь ближче до вечора, з пiвночi у село увiйшов батальйон росiйських солдатiв. Вони йшли чеканним кроком i спiвали. Над Перетином звучала бадьора стройова пiсня:

Солдатушки, бравы ребятушки,
где же ваши жёны?
Наши жёны – ружья заряжёны,
вот где наши жёны.

Мова солдатiв була дивною для вух жителiв Перетина. Тi майже нiчого не зрозумiли зi слiв.

Не зрозумiв нiчого i Степан Бiлецький, хоч i читав принесенi батьком книги товариства Качковського.

Вiн був единий iз односельцiв, хто зустрiчав росiйських солдатiв.




8


Президiя ц. к. Дирекцii полiцii у Львовi.

Надiйшло 25 серпня 1914 р. № 4876.

Ц. i к. Вiйськовому Комендантовi.

Останнiм часом багато осiб, запiдозрених у державнiй зрадi, шпигунствi та iнших ворожих державi дiях, були вiдданi пiд вiйськовий суд, а iхнього утримання у вiйськовiй тюрмi на час вiйни вимагають особливi iнтереси держави. Тому маю честь просити вплинути на вiйськовi суди i особливо дiяти в цьому напрямi, щоб у таких випадках, в яких вiйськово-судовi дii, в разi вiдсутностi доказового матерiалу, мають бути зупиненi, обвинуваченi не вiдпускалися на свободу, а вiдправлялися ц. к. Дирекцii полiцii для подальших полiцейських заходiв.

    Рейхлендер

Ззовнi почулися команди i бiганина, невдовзi клацнули замки, i дверi вiдсунулися. На солдатiв, якi шеренгою стояли на перонi, вiйнуло затхлим, спертим, гарячим повiтрям уперемiж з випарами людського поту i запахом сечi, вiд чого вони вiдвертали голови.

Якийсь унтер-офiцер, гидливий не менше за своiх пiдлеглих, усе ж таки пiдiйшов ближче до дверного отвору, в якому нерiшуче скупчились арештанти, i просто, без крику чи навiть натяку на команду, сказав:

– Злазьте!

І вiдiйшов подалi.

«Пасажири» спочатку з острахом, а потiм смiливiше зiскакували на бетонний перон вокзалу й одразу займали своi мiсця у великому чотирикутнику, зусiбiч оточеному озброеними солдатами.

Таке дiйство вiдбувалося навпроти всiх вагонiв.

Тома Бiлецький разом iз усiма стояв усерединi людського чотирикутника i, як й iншi, з пiдозрiлою цiкавiстю роздивлявся навколо. Вiн навiть був радий тому, що безкiнечна дорога нарештi закiнчилась i вiн не помер вiд задухи у вагонi. Хоч що б чекало iх попереду, вже гiрше не буде.

Просто гiршого вiд того, що вони пережили, подорожуючи цiсарством у закритих вагонах, голi та голоднi, важко було уявити.

– Пане професоре, куди нас привезли? – запитав Тома свого сусiда, викладача унiверситету в Черновiцах[4 - До 1944 року так називалися Чернiвцi.].

– Це Грац, – вiдповiв той. – Тут колись я вчився. Фiзику в мене викладав сам Людвiг Больцман! Не думав, що повернусь у це мiсто ось так!

Професор Микола Ревуцький був довготелесим худим чоловiком уже поважного вiку, i було не просто великим щастям, а буквально дивом, що вiн витримав мiсячну поiздку. Серед усiх «пасажирiв» восьмого вагона вiн единий досконало знав нiмецьку мову, без страху звертався до охоронцiв iз деякими вимогами i деколи навiть отримував позитивну вiдповiдь.

– Ви знаете це мiсто? – запитав сусiд лiворуч, священник iз Коломиi Василь Гнатiв.

– Прожив тут шiсть щасливих рокiв, – iдко вiдповiв професор. – І, чесно признатися, не розумiю.

– Чого?

– Я не пам’ятаю у Грацi такоi великоi тюрми, щоб там ми всi помiстилися.

– А коли це було? – поцiкавився священник.

– Тридцять рокiв тому.

– Ну, за тридцять рокiв могли не одну тюрму побудувати!

– Якщо так, то нам варто триматися разом, – мовив професор Ревуцький, i всi, хто чув цю розмову, закивали головами.

Тим часом арештанти покинули вагони i вишикувалися на перонi. З числа прибулих вiдiбрали з десяток чоловiк, щоб тi звiльнили потяг вiд тих, хто не витримав цiеi подорожi. Якийсь капiтан подав команду – i арештанти рушили дорогою на пiвдень. Професор Ревуцький згадував i нiяк не мiг пригадати, що саме було у його унiверситетськi часи на пiвднi Граца, де могла б розмiститися така кiлькiсть людей.

А Тома Бiлецький просто стомився загадувати, що на них чекае. Пiсля того як жандарми заарештували його у будинку товариства Качковського у Кам’янцi, вiн перестав бути тим, вiд кого б залежало власне життя. Разом iз iншими членами товариства його спочатку декiлька дiб не випускали з будинку, де й затримали, потiм iх вiдправили на залiзничну станцiю, завантажили у вагони i кудись довго везли. Лише вiд свiжих арештантiв вони дiзнавалися назви мiст, котрi проiжджали. Стрий, Коломия, Перемишль… Подорож тривала довго, не всi ii витримали, аж ось, напевне, вона добiгла кiнця.

Тома нiколи не покидав свого повiту, та й до Кам’янки навiдувався вряди-годи, i то здебiльшого у справах товариства. Тепер же йому довелося приiхати аж в Австрiю, про яку в нього (та й не тiльки в нього) були непевнi розмитi уявлення, котрi обмежувалися вiдомостями, що тут живе цiсар.

Бiлецький так i не розiбравсь у тому, чим керувалися жандарми, заарештовуючи людей. Звичайно, велика частина тих, хто зараз крокував на пiвдень вiд мiста Граца до тiльки офiцерам вiдомоi точки на мапi, були активними членами товариства iменi Михаiла Качковського, але що у цiй компанii загубив той-таки професор унiверситету у Черновiцах Микола Ревуцький, було незрозумiло. Упродовж усiеi подорожi вiд цього мiста сюди, в Австрiю, професор жодним словом не давав пiдстав пiдозрювати його не те що у причетностi до товариства, але й у найменшiй лояльностi до нього.

Одначе професор iхав у тому ж вагонi, що й справжнi москвофiли, терпiв разом iз ними поневiряння, отож не дивно, що вже через тиждень зникли будь-якi упередження одних до iнших. Умови iснування та майбутня невизначенiсть урiвняли всiх.

Арештанти буквально на своiй шкурi вiдчували змiну в становищi Австро-Угорщини на фронтах. Кожна поразка цiсарсько-королiвського вiйська негайно позначалася на ставленнi до них конвоiрiв. А початок вiйни не принiс цiсарю практично жодноi перемоги. Так Тома Бiлецький, а з ним його товаришi по нещастю, дiзналися, що цiсар зазнав поразки вiд маленькоi Сербii в горах, назва яких нiчого не говорила навiть всезнаючому професору Ревуцькому, а буквально вчора москалi захопили Львiв. Будь-якi невдачi солдати автоматично переносили на в’язнiв, вважаючи iх ворогами цiсарства. Траплялося, днями доводилося голодувати.

Найважче таке ставлення до себе переносили жiнки i дiти. Багато хто прибув до Австрii цiлими сiм’ями, наприклад, той-таки отець Василь Гнатiв. Поруч iз ним крокуе у невiдомiсть iмость, вже старша жiнка, але вона не захотiла залишати чоловiка самого, як i iхня едина дочка, шiстнадцятирiчна Марiя. Свого часу Тома дещо чув про Василя Гнатiва. Його iм’я якось згадувалося в часописi товариства як його активного члена.

Колона проходила повз невеличкi акуратнi чистi села, i звиклим до своiх обiйсть галичанам вони здавалися чимось нереальним. Не в одного селянина виникли сумнiви, чи взагалi можна жити у таких хатах. Але люди, що спостерiгали за дивною колоною хто з вiкон, хто з подвiр’я, стверджували протилежне.

– Бачили, як живуть? – подав голос хтось позаду Бiлецького.

– Культура! – заздрiсно вiдповiли поруч.

– Ми вже надивились iхньоi культури! – крiзь зуби процiдив Осип Павлюк зi Стрия. – У вагонах!

Три тижнi тому, коли його заштовхали в i без того переповнений вагон, за своiми переконаннями, вiн був схожий на професора Ревуцького i, судячи з його слiв, а головне – дiй, потрапив до списку заарештованих чисто випадково, не сподобавшись мiсцевому вiйту, але три тижнi перебування в нелюдських умовах зробили з нього переконаного якщо не москвофiла, то принаймнi ворога всього австрiйського.

Тим часом довга дорога, напевне, закiнчувалася. Перед стомленими людьми постала величезна пiщана, де-не-де поросла травою, огороджена колючим дротом долина. Власне, дерев’янi стовпи та натягнутий дрiт були единими спорудами. По периметру, куди не глянь, стояли солдати i з цiкавiстю спостерiгали за прибулими. Перед першими рядами в’язнiв вiдчинилися такi ж дротянi ворота i «люб’язно» запрошували ввiйти.

Тут озвався Микола Ревуцький.

– Пригадую, на цьому мiсцi ми студентами полюбляли вiдпочивати у вихiднi, – сказав вiн i посмiхнувся. – Хорошi були часи!

– Як називаеться це мiсце? – поцiкавився отець Гнатiв.

– Називаеться воно Талергоф.

Але для бiльшостi галичан i буковинцiв це слово було тiльки порожнiм звуком. Пiд крики конвоiрiв, а подекуди й удари прикладами, декiлька сотень в’язнiв пройшли крiзь дротянi ворота на обгороджене поле. Ворота за ними зi скрипом зачинилися. Не розумiючи, що робити далi, прибулi в нерiшучостi застигли там, де iх застав цей звук, але iх нiхто не чiпав, не лунало нiяких команд, навiть вартовi по той бiк колючого дроту прилягли на землю.

Зрозумiвши, що вони залишенi на себе, дехто з прибулих також опустився долi, щоправда, на вiдмiну вiд вартових, якi вклалися на шинелях, у в’язнiв не було нiчого. Так i прилягли вони на сиру землю, позаяк майже лiтня погода дозволяла це робити без ризику застудитися.

– Уночi буде холодно! – попередив Микола Ревуцький, також опускаючись на землю.

– Чому? – запитав Осип Павлюк.

– Гори близько. А скажу вам, Альпи – то не нашi Карпати! Альпи – то е Альпи!

Поволi весь галицько-буковинський етап опустився на землю. Що робити далi, не знали. Нiхто iх не турбував, не кричав i не погрожував. А поки цього не сталося, варто було з цього скористатися.

Дуже швидко частина в’язнiв заснула. Як було приемно спати не в тiсному, просякнутому потом вагонi, а на чистому повiтрi, не боячись зачепити сусiда. Не опирався цьому i Тома Бiлецький. Вiн пiдклав пiд голову кашкета i миттю заснув. Стомлений переiздами та невiдомiстю органiзм миттю вiдключився.

Так четвертого вересня чотирнадцятого року табiр для iнтернованих Талергоф прийняв перших в’язнiв.




9


Мала стрiлка годинника, що стояв навпроти, вперто наближалася до цифри 9, i Карл Франц Йозеф Людвiг Губерт Георг Отто Марi фон Габсбург-Лотаринзький, двадцятисемирiчний спадкоемець австрiйського престолу, вже почав побоюватися, що скоро годинник покаже дев’яту годину, i цiсар вирушить спати. А те, що буде саме так, молодий Карл не сумнiвався. Важко, маючи вже вiсiмдесят чотири роки, змiнювати свiй розпорядок дня, що залишався сталим ось уже понад пiвстолiття.

Але i важко отак сидiти у приймальнi перед кабiнетом iмператора Австрii та короля Угорщини у сподiваннi отримати аудiенцiю.

Карл розумiв, що тут не обiйшлося без «дружньоi» поради начальника Генерального штабу генерала Франца Конрада фон Гетцендорфа, який мав неабиякий вплив на старезного цiсаря i не приховував свого зневажливого ставлення до молодого спадкоемця. Втiм, таке ставлення було взаемним. Карла також дратували надмiрний авторитаризм i самовпевненiсть генерала, спроби вiдсунути його на заднiй план.

Вiн нiколи не забуде вiйськову нараду в Генеральному штабi 12 серпня, коли Францiя i Британiя оголосили вiйну Вiдню. Тодi вiн прибув (як спадкоемець) у Генштаб, де саме обговорювалася ситуацiя, що склалась у Європi. Так сталося, що мiждержавний конфлiкт мiж Вiднем i Белградом, на якому наголошував фон Гетцендорф i який мав завершитися за кiлька днiв, виявився запаленим сiрником, кинутим на купу висушених дров. Судячи з доповiдей генералiв, Карл зрозумiв, що нiхто нi на що таке не розраховував. Тодi начальник Генерального штабу врочисто (аж надто врочисто!) представив генералам увiшаного орденами молодого спадкоемця в мундирi лейтенанта гусарського полку й одразу поцiкавився його думкою про ситуацiю в Європi.

Йому досi соромно за той свiй виступ. Вiн досi бачить очi присутнiх генералiв, якi змушенi були його слухати. Вiдтодi вiн бiльше мiсяця не з’являвсь у будинку, де розташовувався Генеральний штаб, але сьогоднi вирiшив усе змiнити.

Щоправда, цiсар не спiшить його прийняти.

Коли ж Карл вирiшив, що сьогоднi нiчого не вдасться, у дверях виник камергер.

– Їх iмператорська величнiсть чекае на вас! – урочисто повiдомив вiн.

Карл рвучко пiдвiвся, поправив на шиi орден Золотого руна i впевненими кроками зайшов до кабiнету.

Цiсар Франц Йосиф І сидiв за столом на другому кiнцi великоi кiмнати. На ньому був його улюблений бiлий кiтель, перев’язаний бiло-червоною стрiчкою. Побачивши Карла, Франц Йосиф пiдвiвся з-за столу i на диво твердими кроками рушив йому назустрiч.

– Мiй любий онуку! – сказав вiн, обiймаючи Карла. – Радий тебе бачити!

– Маете чудовий вигляд, Ваша величносте! – мовив Карл.

– Не обманюй! – вiдказав цiсар. – Який чудовий вигляд може бути у моему вiцi? Тiльки не треба менi тут слiв, що я ще досить добре тримаюся на своi роки.

– Але ви дiйсно маете гарний вигляд! – не вгавав спадкоемець.

– Давай закiнчимо з цим полiтесом! Ти прийшов – i добре! Поговорiмо. Але спершу сядьмо, а то хоч якими б були твоi слова про мiй стан, менi легше сидiти, нiж стояти.

– Як вам буде зручнiше, Ваша величносте!

– Саме так менi зручнiше!

Франц Йосиф посадив спадкоемця престолу в крiсло навпроти себе.

– Як почуваються Отто й Аделаiда? – поцiкавився вiн.

– Дякую, добре. Делi минув уже дев’ятий мiсяць, а Отто чи не щодня виглядае вас за вiкном, – вiдповiв Карл.

– Зiта?

– Дружина також постiйно допитуеться про вас.

Цiсар зiтхнув.

– Як менi iнодi хочеться все кинути i поiхати до вас у замок, до Зiти, до онукiв! Менi завжди там добре, – сказав Франц Йосиф. – Але, на жаль, вiйна! То яка твоя думка про останнi новини з фронтiв?

Карл думав, що вiдповiсти. Помiтивши, що внучатий племiнник вагаеться, цiсар допомiг йому.

– Хоч ти перестань жалiти мене! Не уподiбнюйся фон Гетцендорфу, який своiм священним обов’язком перед iмперiею вважае вiдгородити iмператора вiд поганих новин! Те, що ми залишили Лемберг i всю Галiцiю, я вже знаю. «Не варто хвилюватися, Ваша величносте, це лише звичайне вирiвнювання лiнii фронтiв!»

Цiсар гмикнув.

– Знайшов, де iх вирiвнювати! І для цього треба було вiдступити на сотню кiлометрiв? – сказав вiн. – Я завжди любив повертатися до Лемберга i до всiеi Галiцii. Та що там грiха таiти, до Буковини також! Там я вiдчував любов простих людей до себе, любов не показну, не обов’язкову, як от у Сербii чи навiть в Угорщинi, але щиру, навiть первiсну. І русини, i гуцули любили мене не через те, що я цiсар i можу для них щось зробити, хоч i не без цього. Вони любили мене через те, що… хотiли цього, можливо, сподiвалися на якiсь реверанси, але я не виправдав цього. Карле, тобi, як моему наступнику, варто навчитися простоi речi: нiколи не обманюй тих, кому довiряеш i хто довiрився тобi. Твоя мова мусить бути прямою, як полiт, хотiв сказати, стрiли?, але стр?ли зараз не лiтають. Кулi, випущеноi з гвинтiвки. То що там з фронтами?

– Ви полегшили мою мiсiю, Ваша величносте! Ситуацiя на Схiдному фронтi склалася дiйсно важка. Ваша правда: Лемберг, Черновiци, Тарнопiль нам довелося залишити. Морiц Ауффенберг зумiв розбити росiйського генерала Плеве при Комаровi, але не змiг зупинити наступ росiян бiля Рави-Руськоi, – мовив Карл.

– Так, менi це вiдомо, – сказав цiсар. – Я вже розпорядився присвоiти цьому хороброму генераловi баронський титул i додати до його прiзвища «фон Комаров».

– Це справедливо, Ваша величносте!

– Що кайзер?

– Вiльгельму в Пруссii вдалося розгромити росiйську армiю такого собi Самсонова i захопити в полон тридцять тисяч солдатiв.

– І цього Самсонофф також? – поцiкавився цiсар.

– На жаль, нi. Побачивши гiрку долю своеi армii, вiн застрелився.

– Що ж, гiдний вчинок офiцера i неприйнятний для християнина!

Франц Йосиф кинув оком на годинник. За десять хвилин дев’ята.

– Сьогоднi отримав листа вiд кайзера, – мовив вiн. – Пiсля звичних у таких випадках довiдувань про мое здоров’я Вiльгельм повiдомив мене, що плануе найближчим часом захопити Варшаву.

– Звичайно, пiсля прусського успiху дорога саме на Варшаву! – погодився Карл.

– Кайзер просить мене пiдключитися до цiеi операцii. Якщо нiмцi атакуватимуть Варшаву, то нам належить захопити Демблiн[5 - Інакше – Івангород.]. Враховуючи ту допомогу, що нам надав кайзер, коли ми вирiвнювали лiнiю фронту (вiд вух Карла не могла сховатись iронiя), ми не можемо iгнорувати прохання Вiльгельма.

– Це правильно!

– Тому я прийняв рiшення пристати на пропозицiю кайзера, – вiв далi цiсар. – Завтра я дам розпорядження фон Гетцендорфу оцiнити, чим ми можемо допомогти Вiльгельму.

Побачивши вираз обличчя спадкоемця, цiсар невдоволено запитав:

– Тобi не подобаеться генерал фон Гетцендорф?

– Нi, Ваша величносте, я проти того, щоб цю операцiю довiрили генераловi, – дивлячись у вiчi цiсаревi, смiливо вiдповiв Карл.

– Поясни! Не хочу, щоб твоi симпатii чи антипатii визначали твое ставлення до вибору потрiбних трону людей.

– Тут не йдеться про антипатiю щодо графа, – заперечив Карл. – Нi у кого в армii не залишилося сумнiвiв у тому, що головним винуватцем того, що ми залишили Галiцiю i Буковину, е не хто iнший, як генерал Франц Конрад фон Гетцендорф. Коли ж виявилося, що кайзер допомiг нам не у такому масштабi, на що сподiвався начальник Генерального штабу, граф назвав це зрадою. Не думаю, що його слова не дiйшли до вух Вiльгельма. Тепер же рiшення довiрити графу розробку операцii на Демблiн навряд чи сподобаеться кайзеру.

– Кого ти пропонуеш? – поцiкавився спантеличений цими словами Франц Йосиф.

– Я пропоную генерала Вiктора Данкля. Як вам вiдомо, вiн блискуче виявив себе пiд Красником, де змусив росiйську армiю вiдступити до Люблiна. Впевнений, вiн упораеться i з цим завданням!

– Але ж Данкль – польовий генерал i не сильний у плануваннi операцiй!

– І все ж таки вiн змусив росiян вiдступити! – не поступався Карл. – А Демблiн нiчим не вiдрiзняеться вiд Красника!

Цiсар якось по-новому подивився на свого внучатого племiнника i зрозумiв, що зовсiм не знае його.

Карл завжди залишався осторонь усiх важливих подiй iмперii, i тривалий час навiть не розглядався як кандидатура на спадкоемця, був лише одним iз багатьох. Коли ж пiсля того, як один за одним померли тi, що стояли перед ним (зокрема i його батько Отто), Карл став другим пiсля свого дядька Франца Фердинанда. Сараевське вбивство останнього пiднесло Карла на вершину, i вiн офiцiйно став спадкоемцем, все ж таки залишаючись у тiнi. Напевне, найбiльш помiтним його вчинком була участь у похоронi Франца Фердинанда. Обер-гофмейстер iмператорського двору князь Монтенуово, котрий за життя Фердинанда мав iз ним конфлiкт, зробив усе можливе, щоб принизити покiйного. Натякаючи на те, що шлюб спадкоемця та Софii фон Гогенберг був морганатичний, труна дружини стояла на нижчому постаментi, анiж чоловiка. До того ж не передбачалася присутнiсть членiв iмператорськоi родини на похоронi. Франц Йосиф пам’ятае, як у цьому ж таки кабiнетi новопризначений спадкоемець престолу особисто звернувся до нього з проханням внести змiни у протокол, що цiсар i зробив.

Що ж, вiдзначив про себе цiсар, у хлопця е воля i бажання не коритися так званим авторитетам. З нього будуть люди, якщо… все закiнчиться так, як хочемо ми.

– Чому я викликав тебе, – озвався цiсар. – Хочу, щоб вiднинi ти представляв мене на всiх iнспекцiях та поiздках чи то на фронт, чи деiнде. Я ось нiяк не можу добитися вiд мого начальника штабу пояснень, чому практично зовсiм не задiяний у вiйнi морський флот? Тому твое перше завдання, Карле: поiхати в Пулу i розвiдати дiйсний стан справ.

(Франц Йосиф мав на увазi одну з двох вiйськових баз iмперii. Друга була у Трiестi.)

– Гросс-адмiрал Хаус, менi думаеться, щось недоговорюе. З’ясуй що й до чого. А пiсля Пули я хочу, щоб ти вiдразу переключився на Галiцiю. Чи можливо ii повернути?

– Так, Ваша величносте! – з готовнiстю вiдповiв Карл. – Але менi хотiлося б отримати пiд свое командування якийсь полк чи корпус.

– На все свiй час! – невизначено вiдповiв Франц Йосиф. – А генерала фон Гетцендорфа я сповiщу сам!

Карл зрозумiв, що аудiенцiя завершилася, тому пiдвiвся з крiсла.

– Приходь сюди частiше, – сказав на прощання цiсар. – Я дам розпорядження пропускати тебе без затримки.

– Дякую, Ваша величносте! На добранiч! – вiдкланявся Карл, розумiючи, що розпорядок дня для цiсаря – святе!

Спадкоемець престолу, як i вся iмперiя, знали, що цiсар Франц Йосиф І рано лягае i дуже рано прокидаеться, але тiльки найближча прислуга була утаемничена у тому, що улюбленець «любих народiв» ось уже декiлька рокiв страждае на безсоння. Інодi йому вдаеться заснути лише близько третьоi години, зате рiвно о четвертiй вiн обов’язково на ногах. Вiйна остаточно зламала його денний розпорядок, який навiть почали наслiдувати цiлi народи, як от чехи.

На старiсть Франц Йосиф став самотнiм. Напевне, це доля всiх великих правителiв: бути пiком у горах, а найвища вершина передбачае самотнiсть. Ще далекого 1867 року в Мексицi республiканцi розстрiляли брата Максимiлiана, свого iмператора. Вiдтодi цiсар жодного разу не прийняв мексиканських послiв. Інший брат Карл Людвiг помер 1896 року, подорожуючи святими мiсцями; единий син, сподiвання на продовження роду, Рудольф застрелився, перед тим убивши свою коханку, на шлюб iз якою вiн, Франц Йосиф, не давав згоди i, чесно кажучи, не дав би й зараз. Якийсь божевiльний iталiець убив його кохану Єлизавету, Сiсi. Й от у червнi iнший божевiльний, Гаврило Принцип, застрелив Франца Фердинанда.

Так цiсар Австро-Угорщини став самотнiм. І тiльки з Карлом вiн вiдчував бажання жити i правити далi, з Карлом i його маленьким сином Отто. Хлопчик любив його не тому, що це цiсар. Отто любив його як дiда, в якого можна посидiти на колiнах, побавитись яскравими орденами i… не дiстати за це прочухана.

Несподiвано для себе Франц Йосиф заснув.




10


Наприкiнцi жовтня несподiвано для рiдних померла Параска Солтис. Хоч на час смертi iй перевалило за шiстдесят п’ять рокiв i ii ровесникiв вже майже не залишилося, за свое життя вона нiколи не хворiла й iнодi жартувала, що житиме вiчно. Залишивши покiйницю на жiнку Юстину i сусiдок, Лука Солтис запрiг коней i поiхав до церкви за хрестом, пiдсвiчниками та ще щоб домовитися зi священником про парастас i похорон. Церковний служитель Михайло Мазур повiдомив, що отець поiхав до Львова, куди викликали всiх священникiв, i повернеться лише завтра зранку. Засмучений такою звiсткою, Лука почав гарячково думати, як бути далi, але Мазур поспiшив його заспокоiти i пiдказав поiхати зараз до дяка, щоб той прочитав над небiжчицею Псалтир, а завтра зранку приiде отець i все вирiшиться.

Лука Солтис так i зробив. За вiсiмдесят крейцерiв дяк погодився почитати Псалтир. Така «такса» була визначена церковному служителю ще на початку його служби у селi, i хоч у теперiшнi часи дедалi частiше у людей почали з’являтися царськi рублi, Іван Гасюк принципово брав плату австрiйськими грошима. Цим вiн вiдрiзнявся вiд отця Матвiя Артемишина. Коли недавно вiд ран померло двое росiйських солдатiв, вiдмову дяка вiд заслуженоi плати, запропонованоi росiйським офiцером у виглядi рублевоi банкноти, самi москалi прийняли за бажання Гасюка таким чином вiддячити iм за визволення вiд австрiйськоi неволi.

У Перетинi (та й, зрештою, в усiх навколишнiх хуторах) на похорон односельчанина приходили всi. Зазвичай усi проводжали труну з тiлом до церкви – а це добрих п’ять кiлометрiв – i потiм повертались у спорожнiлу хату на поминки. Так було i цього разу, але звичний хiд такоi процедури був порушений самим священником. Пiсля того як запечатав могилу, отець Артемишин хвильку помовчав, збираючись з думками, врештi промовив:

– Дорогi браття i сестри! Хочу вам повiдомити про те, чого я iздив до Львова. Певно, бiльше скажу в недiлю пiсля Служби, але не хочу, щоб до того часу ви, необiзнанi у цьому, даремно собi чогось не вигадували. Мене разом iз багатьма священниками закликав до себе генерал-губернатор граф Георгiй Олександрович Бобринський. На зустрiч iз нами спецiально прибув iз Холма архiепископ Волинський Євлогiй. Ви знаете мое ставлення i до цiсаря Франца Йосифа, i до росiйського царя Миколи. Я нiколи не приховував своiх поглядiв, тому, признаюся, поiхав на зустрiч не тiльки через те, що мене запросив новий губернатор, але й iз власних переконань. Крiм мене у великiй залi намiсництва назбиралося бiльше сотнi парохiв. Не буду розказувати все, що там було, але граф Бобринський повiдомив, що митрополит Андрей Шептицький через своi погляди проти Росii заарештований i вiдправлений на схiд. Тобто зараз нами нiхто не керуе. Тодi слово взяв архiепископ Євлогiй. Признаюся, мене зачарувала його упевнена мова, в якiй вiдчувалася така несхитна вiра у те, що вiн говорить, що у мене просто не залишилося нiяких сумнiвiв у його правотi. Вiн повiв, що вiдтепер галицькi русини i великороси возз’едналися в одну родину, як того колись хотiв князь Іван Калита, i для повного злиття в один нарiд залишаеться зробити останне. Нам усiм запропонували вiдновити едину церкву, яка була колись на всiй Русi. Тому, дорогi браття i сестри, вже найближчоi недiлi я замiсть слiв «Папу Римського Кир Бенедикта» скажу «О благочестiвейшем, самодержавнейшем, велiком государе нашем iмператоре Нiколае Александровiче».

Пiсля таких слiв навiть гробарi перестали махати лопатами. Люди, що зiбралися, в якийсь момент навiть забули про причину, що привела iх сюди. Дехто дивився на священника з осудом, хтось просто втупив погляд у ще не засипану могилу, i тiльки трое-четверо радiсно споглядали на отця Артемишина.

І тодi позаду прозвучав тихий, але впевнений голос Гасюка.

– Тодi, отче, вам доведеться шукати нового дяка, – сказав вiн.

Несподiваний перехiд отця Артемишина у православ’я i демарш дяка Івана Гасюка не могли не стати приводом для розмов. Напевне, не тiльки у Перетинi, але й в усiй парафii не знайшлося родини, де не обговорювалися цi подii. Звiстка про те, що церква стала православною, поширилася зi швидкiстю лiтньоi пожежi й не оминула жодноi господарки.

Родина Вовкiв була винятком навiть серед своiх односельцiв. Якщо в iнших обiйстях Перетина мешкало найбiльше три поколiння родини, то у Вовкiв у стандартнiй хатi тулились одинадцятеро душ, враховуючи чотиримiсячного сина нещодавно мобiлiзованого зятя Романа. Найстаршому з родини, Микитi, вже виповнилося сiмдесят вiсiм рокiв, i вiн був единим iз перетинцiв, хто бачив живого цiсаря, щоправда, це було мимохiть i понад пiвстолiття тому. Його жiнка Євгенiя, що була ровесницею чоловiковi, й досi залишилася жвавою та допитливою, але очi, якi майже перестали бачити, поклали ii у лiжко, що його вона практично не покидала.

У Микити та баби Генi, як ii називали в селi, було два сини – Гнат i Василь. Саме зятя Гната мобiлiзували у числi трьох односельцiв ув австрiйське вiйсько; Василь же побудував за обiйстям батькiв кузню i невдовзi став чи не найшанованiшою людиною у селi. Ще з минулого лiта вiн почав звозити з лiсу дерево у надii побудувати свою хату, адже мiсця у батькiвськiй вже не було i вiн з жiнкою Ганною та сином Левком тимчасово жили у переробленiй пiд житло дроварнi. Щоправда, iли Вовки й обговорювали нагальнi справи спiльно, у батькiвськiй хатi.

Увечерi наступного дня, пiсля того як поховали Параску Солтис, вони зiбралися також.

– То ми тепер православнi?! – чи то запитав, чи ствердив Гнат.

– Та ми ними колись були! – вставив Левко, але одразу ж пошкодував про це, дiставши запотиличника вiд батька.

– Та хоч ти вже помовч! – спересердя гримнув Василь. – Скiльки ти там ходив до Томка, i, видно, той недаремно московськi грошi вiдробляв!

– Та був там один раз! – спробувала захистити сина мати.

– Мабуть, i одного разу досить, щоб отруiти його розум усякими дурницями. І Хведько Мороз iз Вальковим не направили його назад!

– Чого ти до нього прискiпався? – невдоволено запитав Гнат. – Усi ми робили по дуростi помилки, коли були такими, як твiй Левко.

– Ну, такоi дуростi, як зробив наш отець, вiд мене нiхто б не дочекався!

– І що нам тепер робити? – запитала дочка Гната Марiя, ледь-ледь похитуючи пiдвiшену до стелi люльку.

Малий Дмитро нiяк не бажав спати i хотiв бути присутнiм при загальнiй сiмейнiй радi.

– Не знаю, як ви, дорога родино, але поки у нас в церквi згадуватимуть московського царя «Нiколая Александровiча i государиню Александру Фьодоровну», ноги моеi там не буде, – безапеляцiйно мовив Василь. – Де це видано, щоб при виносi Святих Дарiв поминали не Папу чи митрополита, а жiнку?

Василь обвiв поглядом родину i повторив:

– Не пiду!

– А якщо я помру, то ховати мене буде тiльки Гнат? – подав голос батько.

– Тату, ви ще цього Нiколая Александровiча переживете! – заспокоiв його син. – А ви знаете, що на чинi похорону не називають нiкого, окрiм небiжчика, а також Авраама, Ісака i Якова…

– І Лазаря! – знову вставив свiй крейцер Левко.

– А не Нiколая!

Цього разу батько обмежився тим, що залишив за собою привiлей закiнчити фразу.

– Не добре це! – озвався Гнат. – Не по-християнськи!

– Що ти маеш на увазi? Вчинок ксьондза чи те, що я його не приймаю?

– Бог один, Василю, i нема ж рiзницi, кого поминають на службi. Спасiння у вiрi!

– От i буду спасатися тихенько у себе на кузнi!

– Не сварiться, сини! – суворо мовив Микита.

– Та ми, тату, не сваримося! Тiльки сперечаемося. Зачим нам сваритися? Не за батькiвщину, зрештою! – заспокоiв батька Гнат.

– Не переживайте, тату, ворогами з Гнатом ми не станемо, – сказав Василь, – але до церкви я таки не пiду. Іншi робiть, що хочете, але поки тут москалi, я туди нi ногою.

– А якщо вони назавжди?

– Нiчого вiчного немае!

Тим часом наймолодший член родини, нарештi, заснув, i Феодора, жiнка Гната, безцеремонно всiх розiгнала. Попрощавшись iз батьками i братом, Василь iз сiм’ею залишили хату. На здивування батька, син Левко не спiшив приеднатися до них.

– Я пройдуся! – сказав Левко й одразу розчинився у темрявi.

– Куди його понесло? – не зрозумiв батько.

– А ти за своiм залiзом узагалi нiчого не помiчаеш! – iз докором вiдповiла Ганна. – Любов у нашого сина!

Василь гмикнув.

– Любов! – сказав вiн. – Через ту любов одного разу вiн прийшов додому з розквашеним писком.

– Тепер йому що боятися! Хведька з Андрiем вже чотири мiсяцi нема!

– Ну, так! Тепер захиснички прийшли! Справдi, чого йому тепер боятися!

Левко цiеi розмови не чув. Вiн швидкими кроками прямував до потрiбноi йому хвiртки, де на нього мали чекати. Юнак затримався на сiмейнiй радi та сподiвався, що ця затримка не стала приводом, аби Ксеня його не дочекалася. Левко розпiзнав у темрявi тендiтну дiвочу постать i полегшено зiтхнув.

Все-таки дочекалася!

– Чого ти так довго? – невдоволено тихо, але без злоби в голосi запитала Ксеня. – Хiба ти не читав, що хлопцi мають чекати дiвчат, а не навпаки?

– Пробач, але ми обговорювали вдома дуже важливу проблему, – спробував виправдатися Левко.

– Навiть таку, що ти дозволив собi запiзнитися на рантку?

– Повiр, я дуже хотiв вирватись, але не змiг.

– І що такого важливого ви обговорювали? – В голосi Ксенi вже не було образи.

– А! – махнув рукою Левко. – Говорили, чи йти в недiлю до церкви, чи лишитися вдома.

– А чого це не йти? – здивувалася дiвчина.

– Хiба ти не знаеш, що наш отець став московським православним?

– І що з того? Я як тримала корогви на великi свята, так i буду тримати! Яка рiзниця? А тебе що, бiльше не буде на службi?

– Я-то буду, а мiй тато не пiде.

– Дядько Тома говорив, що колись ми також були православними.

– Я так само говорив батьковi.

– А вiн що?

Левко опустив очi долу.

– Дав по шиi!

Це розвеселило Ксеню, i вона зовсiм забула, що так довго чекала на Левка.

Жовтень виявився прохолодним, а вночi i поготiв, тому замерзла пiсля довгого чекання Ксеня й одягнутий абияк Левко невдовзi зрозумiли, що здибанка цього разу закiнчиться дуже швидко. Щоправда, цьому посприяла несподiвана поява дванадцятирiчного брата Ксенi Данила, що разом iз ровесниками – Василем Морозом i Костем Смолярем – невiдь-звiдки виникли перед закоханими. Дiставши вiд Левка запотиличники, хлопцi зникли так само несподiвано, як i з’явилися, але рантку було зiпсовано. Поговоривши ще трохи, просто так, для годиться, молодi люди попрощалися, домовившись зустрiтися у недiлю пiсля вiдправи.

Найближчоi недiлi до церкви прийшло так багато людей, як зазвичай бувало тiльки на великi свята. Прийшли навiть тi, що мали звичку вiдвiдувати ii тричi на рiк: Рiздво, Великдень та на Варвари, коли у парафii вiдзначали храмове свято. Серед парафiян були навiть люди iз сусiднiх парафiй, здебiльшого москвофiли. Особливо багато iх було iз сiл, у яких священники залишилися на колишнiй вiрi.

Звiстка про те, що недiльна вiдправа буде останньою за греко-католицьким обрядом – чи першою за православним, – розлетiлася навколишнiми селами i змусила людей хоча б дiзнатися з перших уст, що й до чого.

Напевне, единим iз тих, хто мiг прийти, але залишився вдома, був Василь Вовк. Вiн принципово вiдмовився навiть наближатися до храму, де правитиме Матвiй Артемишин. Хоч як умовляла його дружина Ганна хоча б послухати, що скаже священник, вiн залишився непохитним. До того ж його вчинку навiть зрадiла Марiя. Вона дуже хотiла пiти до церкви з усiма, але нiяк не могла залишити дiтей.

Так у Вовкiв у ту недiлю вдома залишилися четверо: Василь iз двома внучатими племiнниками i його старенька слiпа мама Геня.

А в церквi було напрочуд тихо. Кожне намагалося розчути, що змiнилось у словах священника, але, окрiм поминання росiйського царя та його жiнки, змiн не було. Напевне, саме вiд хвилювання отець Матвiй забув навiть опустити у Символi Вiри фiлiокве – слова «i вiд Сина». Зрештою, мало хто з парафiян знав, що саме це свого часу було чи не найголовнiшим у роздiленнi християнства, тому дехто так i не зрозумiв, яку вiдправу вiн вистояв.

А Матвiй Артемишин вiдчував – навiть спиною, стоячи обличчям до вiвтаря, – що серед присутнiх е хтось, хто пильно слiдкуе за його словами, жестами, поведiнкою. Хто це був – чи з мiсцевих москвофiлiв, чи серед прибулих, – отець не знав, але був певен: вiн тут.

Коли служба закiнчилась, отець Матвiй став перед людьми.

– Дорогi во Христi браття i сестри! Нi для кого з вас уже не е несподiванкою, що наша парафiя повернулася до единого дерева, вiд якого була насильно вiдiрвана двiстi рокiв тому, – сказав вiн. – Це стало можливим тому, що нашi брати прийшли нам на помiч, нам, вiддiленим вiд спiльного кореня чужими правителями: рiзними королями та цiсарями. Звiдки нам вiдомо, що ми народнiсть? Що робить людей народом? Чи самi лише тiла? Нi, напевне не тiла, а дух! Якби самi лише тiла, то чим би ми рiзнилися вiд звiрiв? Ми iнодi плутаемо душу i дух. Чи це одне й те саме? Напевне, нi. Душа е у кожноi людини, а дух опускаеться на неi у момент хрещення i вже не покидае ii. Ви слухаете i питаете себе: до чого вiн це каже? Поясню. Коли дух опустився на наш нарiд? Вiд часу хрещення Русi при святому Володимирi. Наша руська думка живе i розвиваеться вже бiльше тисячi рокiв, значить, руська народнiсть iснуе так довго. За цей час народ вiд Карпат по Ладогу i Волгу називав себе руським i вважався за один неподiльний народ. Землю вони називали Руссю, пiзнiше Росiею; навiть на цих землях жителi, вашi дiди i прадiди, називали Росiею, а себе росiянами. Так само i ми мусимо вiдчувати, якщо не хочемо вiдступитися вiд своеi думки.

Отець Матвiй перевiв подих i не через те, що стомився говорити. Серед сотень допитливих очей, що невiдступно спостерiгали за ним, вiн зауважив двiйко, якi йому були потрiбнi.

– Аж у новiтнi часи вороги, що хотiли змести Русь iз поверхнi землi, почали голосити, що е якийсь руський народ з одним «с» i якийсь украiнський народ. А щоб зовсiм вiдiрвати нас вiд единого дерева, бiльшiсть епископiв прийняла 1596 року в Берестi унiю з Римом. І тiльки деякi священники на свiй страх не зрадили своеi вiри i не вiдреклися вiд неi. Мушу признатись – i це мiй грiх, – я не був серед них. Але тепер, коли нашi вороги втекли з нашоi землi назавжди, коли ми знову повернулися пiд омофор росiйського царя i святiшого синоду, я, а зi мною i ви, дорогi браття i сестри, можемо нарештi возз’еднатися з величним богобоязним росiйським православним народом.

Вiн провiв поглядом по парафiянах i закiнчив:

– Я розумiю, що не всi ви так одразу можете прийняти цi змiни. Комусь iз вас потрiбен буде тиждень, комусь – мiсяць, а хтось i взагалi може не прийняти iх. Кожен сам вирiшуе свою долю. Якщо ви не ходитимете до храму – я зрозумiю. Зрозумiю i молитимуся за те, щоб ви навернулися до iстинноi вiри.

Затим отець Матвiй нагадав про порядок вiдправ наступного тижня, i люди почали виходити з церкви, обговорюючи почуте.

Ксеня Солтис залишила церкву серед останнiх. Вона так поринула у своi думки, що здригнулася, коли хтось узяв ii за руку. Це був Степан Бiлецький.

– Ху, налякав, навiжений! – сказала вона.

– Слухай, тут ми з хлопцями – ну ти iх знаеш: Лука i Максим. І Мотря також з нами! Може, покличемо твого Левка i кудись махнемо? Поговоримо! Те-се!

Ксеня похитала головою.

– Не можу! Ми з татом i мамою пiдемо на могилу бабцi, – сказала вона.

– А де Левко? З дядьком Василем? – допитувався Степан Бiлецький. – Чогось я не чув на хорах його голосу.

– Дядько Василь казав, що не ходитиме бiльше!

– Чому? – здивувався Степан.

– Левко казав: йому не сподобалося, що церква стала до Москви, – повiдомила Ксеня i, побачивши, що iй махае руками мати, поспiшила попрощатися: – Не можу, Степане! Нехай iншого разу!

– Іншого – то iншого! – мовив Бiлецький i поглядом провiв дiвчину.

Цей жовтень так i закiнчився б звичайним обговоренням останнiх церковних подiй, якби в останнiй день мiсяця бiля ворiт Вовкiв не зупинилася бричка з чотирма пасажирами. Вже те, що трое з них були росiйськими солдатами, а серед них офiцер, нiчого хорошого не обiцяло, до того ж старший був одягнутий зовсiм iнакше. Четвертим пасажиром виявився Степан Бiлецький. Вiн, щоправда, вiдразу втiк, перед тим показавши рукою на Василя Вовка, що саме виглянув iз кузнi.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65717614) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Насправдi цiсар Франц Йосиф І не мав сербських нагород (тут i далi прим. автора).




2


У 1867–1918 рр. назва однiеi з двох складових Австро-Угорськоi iмперii, яка охоплювала землi, безпосередньо пiдконтрольнi австрiйськiй iмперськiй коронi.




3


Найнижчий чин у пiхотi Австро-Угорщини.




4


До 1944 року так називалися Чернiвцi.




5


Інакше – Івангород.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения